Кіра спохопилася й представила своїх нових друзів Сенді, Пітера й містера Найса. Як вона й сподівалася, обидва чоловіки відразу знайшли спільну мову. За мить дівчинка вже знала, що саме запише у своєму “Журналі досягнень”: “Я маю добрих друзів, які мене насправді люблять і завжди готові прийти на допомогу”. Уперше від учорашнього вечора Кіра відчула себе захищеною й щасливою.
Пан Ґольдштерн, ніби прочитавши її думки, сказав:
– Я привіз із собою охоронців. Ніщо не пройде повз їхню увагу...
Діти зацікавлено поглядали одне на одного. Раптом вони помітили кількох чоловіків у чорних костюмах, які стояли біля дверей, нікому не впадаючи у вічі. Вони були дуже серйозними на вигляд.
– Ти ба, особиста охорона! – зі знанням справи визначив Пітер.
– Двоє з них по черзі цілодобово охоронятимуть кожного з вас. Охорону школи до того ж забезпечує від учорашньої ночі федеральна поліція. Усе це організував містер Сноудон. Тож немає жодних причин для хвилювання.
– Нівроку! – вигукнула Моніка. – Буде що розповідати вдома, – дівчинка сяяла, передчуваючи подив друзів. Вона охоче теревенила про своє життя...
Настрій усі мали, мов на вечірці. Кіра, Сенді та Пітер ділилися враженнями. Час сплив непомітно. Треба було вкладатися до сну. Марсель заночував у Пітера, а Моніці поставили додаткове ліжко в кімнаті Кіри та Сенді. Діти попрощалися на добраніч.
Кірі впала у вічі незвичайна схожість між собою Марселя та Пітера. Ось тільки Пітер був значно світлішим...
Наступні дні пролетіли, мов одна мить. Про чорнобородого чоловіка не було ні слуху ні духу. Напевно, про це потурбувалися охоронці й поліція. Діти більше не боялися й насолоджувалися часом, проведеним разом.
Містер Сноудон дозволив Мані постійно мешкати з Кірою. За правилами, перебування тварин у школі заборонялося. Однак директор, лукаво підморгнувши, сказав, що сторожовий пес зараз просто необхідний.
Марселеві й Моніці дозволили відвідувати курси разом з Кірою. Вони неймовірно з цього тішилися, бо тут було чого навчитися. Кіра вже краще грала в теніс, щораз ліпше розмовляла англійською, прислухаючись до своїх американських друзів. Та понад усе їй подобалася етика, яку викладав містер Найс.
У вільний час вона глибше опановувала сім правил життя. На її превеликий подив, Марсель та Моніка теж зацікавились правилами. Вони надзвичайно захоплювалися містером Найсом та Сенді, не кажучи вже про пана Ґольдштерна, з яким добре запізналися під час перельоту до Америки. Кожний вибрав собі приклад для наслідування.
Сенді прагнула стати такою, як містер Найс; Моніка – як Сенді, а Марсель, звісно, – як пан Ґольдштерн. Кірі були любі усі, вона всіх високо цінувала. Однак найбільшу прихильність відчувала до загадкової бабці, Шанії Білої. З причин, яких і сама до пуття не розуміла, Кіра нікому не розповідала про стареньку, яка подарувала їй збільшувальне скло.
Їх покликали до кабінету директора, і вони потерпали від страху, яке ж то покарання на них чекає. Але, на їхнє здивування, воно виявилася приємним: директор, довідавшись про сім правил життя, вирішив, що вся трійця упродовж тижня щодня дискутуватиме з містером Найсом про одне з правил. Для цього діти збиратимуться в нього ο 15:00.
Коли вони вийшли з кабінету директора, Кіра сказала:
– Прикольні в них тут штрафи! Я рада, що ми матимемо такі дискусії!
Усі з нею погодилися.
Моніці та Марселеві теж дозволили брати участь у роботі цієї “робочої групи”.
О 15:00 містер Найс уже чекав на них. Він підготував для кожного сім карток.
Діти розглядали їх зацікавлено там нічого не було написано. Вони глянули на свого тьютора здивовано.
– Я вже казав, що в дитинстві був нестерпним, – почав пояснювати містер Найс. – Увесь день я бешкетував, і всі наші сусіди вважали мене шибеником. Завдяки ось цим семи карткам я зумів змінитися. У них – таємниця гідної поваги особистості.
Діти досі не розуміли, що він має на увазі. Містер Найс усміхнувся.
– Кіра якось запитувала мене, як найліпше засвоїти сім правил життя. На мою думку, немає кращого методу за ось ці картки. На кожній картці ви занотуєте одне із правил і запишете, що воно означає особисто для вас. Одного дня зосередимося на одному правилі, наступного – на другому, і так далі.
– За тиждень ми опрацюємо сім карток, – розмірковував уголос Марсель. – А потім?
– Потім знову почнете від початку...
– Як довго доведеться цим займатися? – поцікавилася Моніка.
– Аж доки всі сім правил стовідсотково не запрацюють у вашому житті, – пояснив учитель.
– А скільки на це треба часу? – допитувалася Моніка.
– Не знаю, як у вашому випадку, але в мене це ще триватиме років з п’ятдесят, – усміхнувся містер Найс.
Марсель швидко зробив подумки підрахунки. Містерові Найсові уже, мабуть, виповнилося п’ятдесят років, а ще додати п’ятдесят, це ж буде...
– Хочете сказати, що все своє життя зазираєте до карток? – не йняв віри хлопець.
– Саме так, – підтвердив учитель. – Сім правил життя – ідеал, до якого я прагну підійти якнайближче. Щоб ні на мить не забути про мету, я щодня беру до рук одну з карток.