– А чому б не брати до уваги усі сім кожного дня? – запитала Сенді.
Містер Найс не стримав посмішки, потішений її завзяттям.
– Звісно, я міг би так робити, та, на жаль, мозок завжди працює в одному напрямку. Це як вулиця з одностороннім рухом. Він може повністю сконцентруватися лише на чомусь одному. Тому за один день я опрацьовую тільки одну картку. Сьогодні, скажімо, я увесь день розмірковую над четвертим правилом: кому я міг принести радість чи допомогти.
Кіра погортала свій “Журнал досягнень”, у якому занотувала сім правил життя.
– А завтра замислитеся, за що могли би бути вдячним... – мовила вона. – Одного я не розумію: як ви в такий спосіб опануєте сім правил?
Містер Найс знов усміхнувся, ніби сподівався саме такого запитання.
– Якщо ми, скажімо, зосередимося одного дня на допомозі іншим, то поняття “допомагати” відкладеться в нашій підсвідомості. Готовність допомогти стане частинкою нашої природи. Найліпше ми вчимось на чомусь конкретному. Наступного дня я зосереджуся на іншій картці, але вчорашнє правило підсвідомо сильніше закоріниться. Поступово правила стануть складовою мого характеру.
П’ятеро його учнів сиділи приголомшені. Кожен вирішив застосувати вчителеву методику на собі. Містер Найс щиро зрадів з їхнього рішення й порадив заповнити свої картки, давши для цього олівці семи різних кольорів.
Ось що записали учні:
Надписавши всі картки, діти відчули таке задоволення, ніби розпочали якусь велику й дуже важливу справу.
Містер Найс урочисто вийняв свої картки. Діти зауважили, що вони списані також зі зворотного боку. Моніка поцікавилась, навіщо.
– На передньому боці картки я записую найважливіші думки стосовно самого правила й вас би попросив зробити так само. Запишіть, будь ласка, те, що у вас асоціюється з певним правилом, а завтра ми подискутуємо з цього приводу.
– А як бути зі зворотним боком? – поцікавилася Моніка.
– На ньому я занотовую свої найяскравіші особисті враження в процесі зосередження над правилом. Таким чином особистий досвід і правило ще міцніше закріплюються в пам’яті.
– Що ви написали з приводу “вдячності”? – поцікавився Пітер.
Діти докірливо глянули на нього. Як на них, запитання було занадто особисте. Однак містер Найс охоче відповів:
– Я не роблю із цього секрету. Того тижня, як Кіра прибула до школи, якось увечері ми мали дуже гарну розмову, що нагадала мені, який я вдячний, що можу викладати в цій школі. А ще я вдячний, бо можу висловити вам свою думку і що вона вас цікавить...
– Але ж це цілком звичні, нормальні речі! – запротестував Марсель.
– Чи є щось таке, чого ти категорично не любиш робити? – запитав учитель.
– О так! Виполювати бур’яни! Від самої лише думки про це мене аж трусить...
– Уяви собі, що тобі доведеться увесь день прополювати бур’ян і так щодня упродовж цілого року... Як тобі таке? – узявся пояснювати містер Найс.
– Жахливо!
– Здебільшого ми не помічаємо безлічі речей, за які варто бути вдячними, доки їх не втрачаємо, – продовжував учитель. – Скажімо, здатність бачити, ходити або чути. Нам видається це таким природним. Та якщо, не доведи господи, утратиш хоча б щось одне, помічаєш раптом, яке то було благо!
– Ваша правда, – замислено мовив Пітер. – Я погано бачу й часто дратуюся через те. Мені весь час доводиться носити ці осоружні окуляри. Без них я майже сліпий. Однак я рідко тішуся своїм добрим слухом.
– А я довго соромилася своїх великих зубів, – додала Сенді. – Моя подруга Анна зненацька захворіла на дуже важку хворобу – дистрофію м’язів, вона ледве може жувати. Щоразу, відвідуючи її, я навіть вдячна, що із проблем маю лише великі зуби.
Містер Найс задоволено кивнув. Він заохотив усіх присутніх вибрати собі до завтра одне із правил й обміркувати його. А решту – два правила – взяв на себе.
Марсель обрав “відповідальність”, Моніка – “надійність”, бо для неї це правило видавалося найважчим; Кіра – “доброзичливість”, Пітер – “вдячність”, а Сенді – “допомагати й давати”, хоч вона постійно допомагала кому-небудь, проте вважала, що може зробити й більше. Отак діти розподілили між собою завдання й попрощалися з учителем.
Наступного ранку схвильовані Марсель та Пітер влетіли до їдальні. Їх аж розпирало від бажання поділитися новинами. Вони теревенили до глибокої ночі й договорилися до історій про свої родини. Історія Пітера була дуже сумною, бо його батьки померли.
Марсель запитав, чи не має Пітер фотографій своїх батьків. Той мав. Побачивши першу ж, Марсель голосно скрикнув від несподіванки. Чоловік на фото був неймовірно схожий на його батька. Може, вони родичі?
Діти розповіли про своє відкриття панові Ґольдштернові, і той відразу подав у розшук. Новина була сенсаційною: Пітер і Марсель – двоюрідні брати!
– Але ж Пітер американець! Як таке може бути? – засумнівалася Кіра.