– Мій дід мав трьох дітей, – голос Марселя аж зривався від хвилювання. – Твого тата, мого тата й тітку Ерну.
– Ось про тітку мені не нагадуй! — простогнала Кіра.
– Коли діти виросли, – незворушно продовжував Марсель, – його дружина – наша бабуся – померла. Після її смерті дід виїхав до Америки й там одружився вдруге. З новою дружиною в нього народився ще один син – батько Пітера. Отож я і Пітер зведені двоюрідні брати.
Марсель поклав руку на плече білявого хлопчика, мовби захищаючи його. Хоч у житті його понад усе цікавив бізнес, родина теж багато важила для нього. Обоє хлопчаків вичікувально дивилися на Кіру. Вона ж непорозуміло переводила погляд то на одного, то на другого.
“А й справді”, – думала вона. Їй впала в око їхня подібність. Марселеві врешті урвався терпець:
– Ні про що не здогадуєшся?
– Так, ви родичі... – розгублено пробурмотіла Кіра.
– Не тільки це, що ще? – допитувався Пітер.
– Що ж іще? – Кіра нічого не могла збагнути.
– Дівонько! – допоміг їй Марсель. – Якщо ми з тобою двоюрідні, а Пітер мій зведений двоюрідний брат, то...
Раптом Кірі сяйнуло, що саме мав на увазі Марсель.
– Звісно! Пітер – і мій брат теж! – вигукнула вона.
– Неймовірно потужний розум! – зіронізував Марсель.
Пітер не зводив з Кіри своїх допитливих червоних очей. Але дівчинці спершу треба було оговтатися від несподіванки. Минула, здавалося, ціла вічність.
– Привіт, братику! – врешті спромоглася вимовити вона.
– Привіт, сестричко! – радісно верескнув малий, а тоді поважно додав: – Я знову маю рідню. Круто!
Пан Ґольдштерн слухав мовчки, його обличчя світилось від щастя. Було видно, як невимовно він тішиться, коли радіють інші. До решти дітей теж поволі почав доходити сенс того, що відбувалося. Невдовзі в їдальні запанував святковий настрій.
Та раптом пролунав гонг, сповіщаючи про початок першого уроку. Діти неохоче розбрелися.
...Ще так багато цікавого треба було розповісти...
На уроці тенісу Кірі ніяк не вдавалося зосередитись. Двом її подругам й обом хлопчакам велося так само. Учителеві доводилося раз у раз робити їм зауваження, бо вони постійно пропускали подачі.
Потім був урок риторики. Сьогодні Губерт мав читати доповідь. Погордливо усміхаючись, він пройшов повз Кіру наперед класу й почав промову. Дівчинка, без тіні заздрості, мусила визнати, що промовляв він добре. “Ні, – мимоволі виправила вона саму себе. – Не просто добре – довершено!”
Вона була трохи розгублена, відчуваючи велику перевагу Губерта над собою.
“Я не маю жодних шансів його перевершити”, – пригнічено думала вона.
Після уроку містер Філіп підкликав її до себе й запитав:
– У тебе такий нещасний вигляд... Що трапилося?
– Я неймовірно пригнічена. Губерт – чудовий промовець. Я не маю жодних шансів перемогти його на конкурсі...
Викладач уважно глянув на неї:
– Хай так, але привітати його оплесками ти могла би!
– М-м-могла, з-з-з-звісно, – затинаючись промовила Кіра. – Але я так засмутилась. До того ж Губерт дуже неприязно до мене ставиться...
Учитель не прийняв її виправдання.
– Ти повинна навчитися брати на себе відповідальність, тобто зосереджуватися на тому, що тобі підвладне. Замість того, щоб похмуро дивитися на успіхи інших, краще самій докласти зусиль для поліпшення власних досягнень!
– Я вже віддавна намагаюся не зосереджуватися на тому, чого не вмію, не знаю або не маю, а більше приділяти уваги тому, що можу. Але часто це буває так важко. Мені здається, що ваші слова теж цього стосуються...
Містер Філіп кивнув і додав:
– Якщо хочеш домогтися більшого успіху, мусиш не тільки концентруватися на своїх уміннях, але й шукати шляхи, як його краще досягти.
– Так що мені робити? – запитала Кіра.
– Ти вже зробила добрий початок, – відповів учитель. – Замість покірно опустити руки, запитала мене. Ти обрала правильний шлях. Я не можу допомогти тобі більше, аніж іншим учням, – після короткої мовчанки продовжив він. – З огляду на майбутній конкурс, це було б непорядно. Але ти можеш звернутися по допомогу до справжнього експерта. Її звати Анна, минулого року вона виграла змагання, виголосивши фантастичну промову.
– Де її знайти? – відразу пожвавішала Кіра.
– На жаль, вона вже не вчиться в цій школі, – відповів містер Філіп. – Дівчинка дуже хвора, та, можливо, містер Сноудон дозволить тобі її провідати. Це саме я радив Губертові, однак він уважає, що не потребує її допомоги...
Кіра щиро подякувала вчителеві й помчала в кабінет директора за дозволом відвідати Анну. Містер Сноудон відразу погодився. Він сказав, що дуже прихильно ставиться до Анни й глибоко засмучений її долею. Директор запропонував, що сам умовиться про час зустрічі із хворою дівчинкою.
Після обіду п’ятеро школярів зійшлися, аби подискутувати про сім правил життя. Сенді спала на думку чудова ідея: вона запропонувала, щоб усі навзаєм допомагали одне одному працювати над завданням.
Пітер спершу запротестував.
– Але ж містер Найс сказав заповнювати картки самостійно.
– Не бачу причин, чому б нам не допомагати одне одному? До того ж кожний відповідає за свою картку, – наполягала Сенді.