Пан Ґольдштерн збирався на якусь ділову зустріч. Будинок, де мешкала Анна, був йому по дорозі. Він зголосився підкинути Кіру й потім її забрати. Про всяк випадок біля неї постійно мали залишатися два охоронці.
Кіра подзвонила у двері, її впустили й провели до вітальні. Побачивши Анну, Кіра аж похолола. Вона знала, що дівчинка хвора, але навіть не уявляла наскільки...
Анна сиділа в інвалідному візку, її руки були міцно прив’язані до побічниць. Голову підтримував спеціальний бандаж. Вражена Кіра не могла відвести від неї очей.
Звісно, Анна помітила її погляд і промовила слабким голосом:
– Я – Анна, а ти, мабуть, Кіра. Містер Сноудон розповідав мені про тебе. Знаю, що все тут має доволі драматичний вигляд, але не турбуйся, я почуваюся добре.
Кіра не мала такої певності, однак спромоглася на бадьору усмішку.
– Що з тобою? Можна запитувати про таке?
– Ясна річ! Я маю рідкісне захворювання м’язів, а тому втратила здатність рухатися. Розмовляти мені також важко. Але мені нічого не болить...
Кіра дивилася на дівчинку зі співчуттям. “Господи, як добре ведеться людині, доки вона здорова. Я так мало над цим замислювалася”, – подумала вона.
– Я надто слабка для довгих розмов, – повернула Кіру до дійсності Анна. – Перейдімо відразу до твоєї справи. Наскільки я знаю, ти хотіла б довідатися, як виграти ораторський конкурс...
– Твоя правда... – відповіла Кіра й швидко додала: – Але якщо наступного разу тобі буде зручніше, ми можемо перенести розмову на інший час...
– Ні-ні, усе гаразд. Не знаю тільки, чи зможу виправдати твої сподівання. Ви вже багато чого навчилися на курсі містера Філіпа, – Анна на мить замислилася, а тоді запропонувала: – Може, виголоси мені невеличку промову... Тоді я побачу усі твої сильні й слабкі моменти...
Така пропозиція була для Кіри дещо несподіваною. Однак вона відчувала, що Анна щиро бажає їй допомогти. Дівчинка перемогла свою ніяковість і розповіла про Мані та свою роботу: як доглядала сусідських собак, як розподіляла зароблені гроші і як їх вкладала. Закінчивши розповідь, Кіра вичікувально глянула на Анну.
– Дуже добре, – мовила та. – Розповідаючи, ти була сама собою. Це відчувається. Як на мене, це найважливіше. Не варто говорити про те, до чого душа не лежить. Вирішальний момент будь-якої промови – особисті переживання, тоді слухач відчуває близькість, спорідненість із промовцем.
Кіра подякувала за похвалу й, трохи подумавши, сказала:
– Але як застосувати всі ті методики, які ми вивчаємо на курсі? Мені здається, що під час виголошення промови я половину забуду... А ще мене дратує, що я так мало засвоїла.
Анна тихенько засміялася.
– Забудь усе! Принаймні на час змагань, – а потім серйозно додала: – Взагалі не думай про бажання перемогти! Не думай про добре враження, яке треба справити на публіку. Зосередься лише на тому, що ти прагнеш донести до слухачів, що тобі самій важливо!
– А я гадала, що мета конкурсу – якнайдосконаліша доповідь, – мовила Кіра трохи розгублено.
– Про це якраз і не йдеться! – заперечила хвора дівчинка. – Досконалі промови звучать здебільшого нещиро. Найліпше розкажи своїм слухачам дещо про себе. Щось таке, чого вони ніколи не забудуть.
– Наприклад?
– Я розповім тобі, як усе було в мене, – мовила Анна. – За кілька тижнів до конкурсу я довідалася про свою хворобу. Усі мене жаліли, і рідко хто наважувався зі мною заговорити – не знали, як повестися.
Кіра глянула на неї зі співчуттям. Коли вона вперше побачила Анну, їй теж було ніяково.
– Спочатку я хотіла підготувати доповідь про захист навколишнього середовища. Тема добра, що й казати. Але раптом мені спало на думку дещо важливіше. Я не хотіла, аби через мене засмучувалися інші. Ось про це я й говорила, попросила, щоб вони зберегли добрі спогади про мене. Я знаю, що скоро помру. Спочатку я сприймала свою хворобу як чорну несправедливість, мені так хотілося одужати й жити ще багато років. Але є так, як є...
Кіра злякано глянула на хвору дівчинку. Як вона може говорити про власну смерть... Неймовірно!
Тим часом Анна продовжувала:
– Я сказала їм, яка вдячна, що не відчуваю жодного болю, вдячна за чудові спогади. А потім запропонувала їм подумати, за що вони могли би бути вдячними...
Анна знеможено замовкла.
Кіра замислилася над словами дівчинки.
Анна трохи перепочила й заговорила знову:
– Існує, власне кажучи, три важливі речі, які ти повинна взяти до уваги: 1. Розповідай про те, до чого справді душа лежить. 2. Закликай своїх слухачів до конкретних вчинків. Промова, яка не спонукає до дії, даремно втрачений час.
– А як можна подолати хвилювання? – запитала Кіра.
– А це – третє правило: забудь, що стоїш перед чисельною публікою. Зосередься лише на двох-трьох особах, яких добре знаєш і які тебе люблять. Звертайся до них... Тобі здаватиметься, ніби ти розмовляєш тільки з ними. Хвилювання відразу минеться.
Анна закашлялася. Розмова дуже втомила її. Кіра стурбовано глянула на дівчинку.