П’ятеро друзів сушили собі голову, як організувати мандрівку для хворої дівчинки. Існували непереборні для них перешкоди. Зрештою, вони вдалися по допомогу до пана Ґольдштерна.
Той був справжнім скарбом. У нього відразу ж визрів план, який негайно було втілено в життя: Мані, п’ятеро друзів та Анна полетять до Лос-Анжелеса літаком. Пан Ґольдштерн подбав ще й про лікаря та медсестру для хворої дівчинки, хоча це й виявилося зайвим. Анна була неймовірно щасливою, і це додавало їй сили.
Двічі вона вкладалася трохи поспати, а решту часу друзі возили її до всіх атракціонів, які їй кортіло побачити. Анну годі було впізнати. Її личко аж світилося.
Кульмінацією стало шоу дельфінів та китів. Анні найбільше хотілося побачити саме його. На жаль, там трапився прикрий випадок: кілька бешкетників відверто насміхалися з дівчинки-каліки, і це не пройшло повз її увагу. Мані люто нагавкав на компанію, тож хлопчаки втекли на інший бік басейну.
Анна посумнішала. Але потім розпочалося шоу, і прикрість забулася. Забули про неї всі, окрім Мані. Коли велетенська косатка поклала голову на край басейну, Мані підбіг до неї й щось тихо їй гавкнув. Кит відгукнувся різким звуком. Пес знову загавкав. Так тривало якусь мить, здавалося, дві такі різні тварини розмовляють між собою.
А потім трапилося таке... Косатка зісковзнула назад у басейн і попливла колом, щоразу набираючи швидкість. Тоді несподівано вистрибнула з води й могутнім сплеском гепнула знову в басейн. Потужна маса води вихлюпнулася на трибуну, саме там, де сиділи хлопці, котрі щойно насміхалися з Анни. Вони промокли з голови до ніг. Ніби цього було їй мало, косатка своїм хвостом виплеснула на них іще хвилю води. Глядачі сміялися, тільки хлопцям було не до сміху, на них сухої нитки не було – куди й подівся бешкетний настрій. Голосно лаючись, вони подалися геть. Найбільше, звісно, веселилися Кіра та її друзі, вони радісно аплодували китові, Мані збуджено гавкав, а кит відповідав своїм пронизливим голосом. Діти могли б заприсягтися, що косатка та лабрадор сміялися...
Мандрівка справила на всіх незабутнє враження. Уже в літаку, дорогою додому, Анна сказала:
– Це був найчудовіший день у моєму житті. Дякую вам! – і щаслива заснула.
П’ятеро друзів були одностайної думки, що мандрівка, осяяна щастям хворої дівчинки, загадковим чином стала ще прекраснішою.
Наступного дня вони обговорювали п’яте правило:
ВДЯЧНІСТЬ
·
·
·
– Я вдячний за те, що не хворий, як Анна, – озвався Пітер.
Решта осудливо глянули на нього. Його слова видалися їм неґречними. Але тут відразу втрутився містер Найс:
– Гадаю, ми всі багато чого навчилися від Анни. Дівчинці йде на користь час, проведений з вами. Але й ви багато можете взяти від цих зустрічей. Ви повинні цінувати те, що маєте.
– Ваша правда, – погодився Марсель. – Переважно я цього не усвідомлюю, однак щоразу, коли бачу Анну, тішуся за кожний свій крок.
– Трохи соромно зараз про це говорити, але мені завжди стає сумно. Шкода Анни. Така чудова дівчинка – доля несправедлива до неї.
– Еге ж, я почуваюся так само, – погодився з нею містер Найс. – Гадаю, жодного з нас вона не залишила байдужим. Я маю безліч запитань, на які не знаходжу відповіді... коли бачу Анну, – а потім додав: – У житті багато такого, чого ми не розуміємо. Іноді жодні роздуми не допоможуть і на крок просунутися вперед. Тоді треба хіба збадьоритися й користатися сповна тим, що дарує нам життя. Анна обрала дуже добрий шлях. Нам варто вчитися в неї. Проводячи з нею час, ми дуже їй допомагаємо.
Усі п’ятеро довго сиділи мовчки, замислившись. На їхню думку, ці правила по-справжньому “глибоко” запали їм у душу. Містер Найс запропонував зробити кількаденну перерву, перш ніж узятися до наступного правила.
***
За вечерею пан Ґольдштерн сповістив одну новину. Його глибоко зворушила доля Анни. Він поцікавився у своїх друзів та знайомих, чи справді не існує ліків від цієї рідкісної недуги. Те, що старий фінансист довідався, викликало оптимізм.
Ось що він повідомив:
– Був один російський медик, який, можливо, уже стояв на порозі відкриття ліків від цього жахливого захворювання, – чоло старого фінансиста спохмурніло: – Однак він несподівано помер і нікому не встиг повідомити про результати своїх досліджень. Це страшенно прикро...
Ще ніколи Кіра не бачила пана Ґольдштерна таким пригніченим. Він понишпорив у кишенях і мовив:
– Я навіть зумів знайти фотокартку цього лікаря, але чим це може допомогти...
Сама не знаючи чому, Кіра попросила: