Кіра й таємниця бублика полностью

– Чи можна мені глянути на світлину?

Пан Ґольдштерн охоче простягнув дівчинці фото, вирізане з якогось часопису.

Тієї миті пролунав дзвоник, який скликав дітей на вечірню молитву. У поспіху Кіра забула повернути фотокартку.

***

Згодом у своїй кімнаті Кіра згадала про неї, вийняла її з кишені й почала зацікавлено розглядати.

Чоловік на світлині дуже скидався на Альберта Айнштайна, такий собі справжній розсіяний професор. Під фото виднілися слова, які дуже важко читалися.

Дівчинка взяла лупу, навела її на напис і зненацька сильно вдарилася ліктем об бильце крісла. Від переляку та болю Кіра випустила з рук збільшувальне скло. Воно впало на світлину. Доки дівчинка потирала лікоть, в її голові залунали слова. Вона перелякано глянула на зображення, воно ожило.

“Звісно, – подумала Кіра, – я ж зовсім забула, на що здатна ця лупа...”. Вона зацікавлено прислухалася до внутрішнього голосу.

Лікар говорив: “Ох, ой... моє серце... Я не встигну це записати... Усе надаремно... А насправді ж так просто... Хворому треба лише дати...”.

Потім він сказав ще багато слів, яких Кіра не зрозуміла. На щастя, лікар вимовляв їх повільно й виразно. Ще й кілька разів повторив. Дівчинка швиденько записала почуте. Звичайно, вона не збагнула сенсу сказаного. Але, може, комусь удасться розшифрувати це повідомлення...

Тієї ночі Кіра ніяк не могла заснути від хвилювання.

Уранці Кіра прокинулася задовго до дзеленчання будильника. Такого з нею вже давно не траплялося. Вона ледве дочекалася зустрічі з паном Ґольдштерном і передала йому аркуш із чужомовними словами, які записала на слух.

Той запитально поглянув на Кіру. Дівчинка зашарілася. Від хвилювання вона геть забула про одну важливу річ: як пояснити, звідки в неї цей текст? Кіра не хотіла брехати й вигадувати якісь нісенітниці. Зрештою, вона опанувала себе.

– Я не можу сказати вам, де взяла ці дивні слова. Але тут, імовірно, йдеться про ліки, які можуть допомогти Анні...

Дещо приголомшений, пан Ґольдштерн узяв аркуш паперу й мовив:

– Я поважаю твоє небажання щось пояснювати, бо й сам, буває, маю таємниці...

Кіра відразу заспокоїлася. Її друг, вочевидь, боровся зі своєю цікавістю... Вона вже й думати забула, що він завжди сприймав її серйозно й ставився з повагою. Кіра полегшено зітхнула. “Якби то всі дорослі були такими”, – подумала дівчинка.

І побігла на урок.

Посеред уроку риторики до класу зненацька увірвався пан Ґольдштерн. Мабуть, трапилося щось надзвичайно важливе... Побачивши широку усмішку на його обличчі, діти здогадалися, що йдеться про добру новину. І справді... Він вигукнув:

– Це латинська формула! Я передав її директорові клініки Майо. Там саме відбувається конференція відомих учених, які вивчають захворювання м’язової системи. Необхідно ще добре розібратися, але першою ж думкою було: можливо, йдеться про ліки, які...

Його слова урвав голосний радісний вигук Кіри. Містер Філіп здивовано глянув на дівчинку.

– Є непоганий шанс, – поквапився пояснити пан Ґольдштерн, – що російський лікар винайшов препарат, який зможе допомогти Анні одужати. Невдовзі будуть проведені перші проби...

Про жодні серйозні заняття годі було вже й думати. Усі в класі знали Анну й щиро бажали їй подолати недугу. Кіра залюбки негайно кинулась би до хворої подруги, щоб передати їй радісну новину. Однак містер Філіп та пан Ґольдштерн остудили її запал. Вони вважали, що спершу треба дочекатися результатів проб. Не варто передчасно давати хворій дівчинці надію...

Усьому класові довелося пообіцяти зберегти новину в таємниці. Важко було дотримати слова, але діти впоралися...

***

Минали дні, багато днів. Щоднини Кіра та її друзі очікували результатів від клініки та вчених. Нарешті було досягнуто попередніх результатів: завершилися досліди на тваринах. Хворі тваринки почали одужувати. Тепер проводили перші обережні проби на людях.

Тим часом п’ятеро друзів опрацьовували на своїх зустрічах з містером Найсом останні два правила життя.

НАВЧАННЯ

·               Якщо я зарозумілий, то вважатиму, що вже всього навчився. Тому ліпше бути скромним.

·               Я прагну читати добрі книжки, вести свій “Журнал досягнень” і вчитися на повну потугу всього від інших людей.

·               При цьому я не порівнюю себе з іншими. Я прагну досягти тих знань, які мені під силу.

“Я завжди вчитимуся, щоб стати такою особистістю, якою я насправді можу стати”.

– Зараз усі ви живете за цим правилом, – пояснив дітям містер Найс. – Це мені у вас дуже подобається. Однак не забувайте, що завжди є чому вчитися. Усе життя...

– Ви теж іще вчитеся? Невже можна стати ще досконалішим, ніж ви є? – здивовано запитала Сенді.

Усім було помітно, що вона вважає вчителя зразком досконалості.