Кіра й таємниця бублика полностью

– Кожний день, за який я нічого не навчився, для мене даремно згаяний час, – заперечив містер Найс. – Музиканти кажуть: “Того дня, коли тобі здасться, ніби ліпшого вже не досягнеш, почнеш виконувати лише одну й ту саму гаму”. Це означає: “Життя завжди цікаве, але тільки тоді, коли ти постійно пізнаєш щось нове”.

Кірі відразу спало на думку, яким цікавим стало її життя, відколи вона навчилася заробляти гроші й правильно ними розпоряджатися.

Її друзі теж мали схожий досвід. Та й ось тепер вони перебували в самому епіцентрі пригод... пізнавали нову країну й сім правил життя, які формують осердя характеру, дірку від бублика.

Усі одностайно погодилися, що навчання – це круто.

Сьоме правило звучало так:

НАДІЙНІСТЬ

·               Моя успішність завжди залежить від навичок, яких я набув.

·               Якщо я дисциплінований, то можу досягнути більшого успіху, ніж ті, хто має більше талантів, однак ліниві.

·               Я прагну бути завжди пунктуальним. Дотримуюся даних обіцянок. Вчасно з’являюся на домовлені зустрічі.

Коли Моніка вголос зачитала запис на картці, Кірі спало на думку одне доповнення.

– Можна додати ще таке: У нашій голові співіснують дві істоти: карлик, який постійно спокушає нас не дотримати даного слова, і велетень, що спонукає дотримуватися обіцянок, даних самим собі.

– У мені живуть карлик та велетень? – розгубилася Моніка.

Решта засміялися.

– Образно кажучи, – пояснила Кіра. – Цього я навчилася від пана Ґольдштерна. Він завжди каже: “Незалежно від того, що відбувається, у тобі постійно лунають два голоси. Так, ніби на кожному плечі сидить істота й щось нашіптує тобі до вуха: карлик і велетень”.

– Ось так?... – запитав Пітер.

Він блискавично намалював чоловічка, у якого на плечах сиділи карлик і велетень. Усі були вражені, як гарно хлопчик малює.

Моніка розглядала малюнок. Поволі до неї доходило значення образу.

– Коли я роблю домашні завдання, – озвалася вона, – у мені справді лунають два голоси. Один каже: “Пхе, це ти й увечері можеш зробити”. А інший шепоче: “Увечері ти, мабуть, будеш стомлена. Ліпше зроби тепер і позбудешся клопоту...”. Гадаю, інший голос належить велетневі.

– Браво! – засяяв усмішкою Марсель. – І велетень мусить перемогти! Інакше нічого не досягнемо.

– Інакше принаймні не станете тими людьми, якими можете стати, – додав містер Найс.

– А ким я можу стати? – запитала Моніка.

– Це важко пояснити двома словами, – відповів учитель. – До цього треба самому дорости...

Кіра згадала Білий камінь, про який довідалася від пані Козир та Шанії Білої. Однак вирішила поки нічого не казати про нього друзям. Вона здогадувалася, що колись неодмінно шукатиме свій Білий камінь і зазнає нових пригод... А тоді вже вони дізнаються все...

Нарешті надійшли результати тестів із клініки Майо. Пан Ґольдштерн приніс їх до обіду. Це було чудово! В усіх протестованих осіб хвороба перестала прогресувати. Більшість навіть почала одужувати. Діти раділи. Для Анни з’явилася надія!

Пан Ґольдштерн уже повідомив новину батькам хворої дівчинки, які погодилися на лікування, бо не бачили іншого виходу.

Тепер настав час повідомити радісну звістку Анні, однак це треба було зробити обережно.

Після обіду всі пішли провідати Анну.

Пан Ґольдштерн улаштував так, що їх супроводжував лікар із клініки.

Хвора дівчинка не здогадувалася про мету їхнього візиту, але, як завжди, зраділа приходу друзів.

Пан Ґольдштерн представив лікаря. Той, як умів, розповів про новий медичний препарат. Анна дивилася на нього й нічого не розуміла.

Кірі урвався терпець.

– Лікар хотів сказати, що існує шанс зупинити твою хворобу. Можливо, ти навіть одужаєш!

Минула довга хвилина, перш ніж дівчинка збагнула значення Кіриних слів, а тоді тихо заплакала.

Тієї миті діти відчули, як часто, мабуть, Анна, сподівалася на порятунок... Але його не було. Невже тепер щось зміниться?

Кіра обережно витерла дівчинці сльози.

Анна вдячно подивилася на неї й мужньо сказала:

– Навіть якщо ліки не допоможуть... я вдячна вам за ваші зусилля...

– Звісно, допоможуть! – поквапився запевнити її лікар – Досі вони справдили очікування на всі сто відсотків.

Анна дивилася на нього широко розплющеними очима. Як їй хотілося повірити йому!

– У кожному разі ми повинні спробувати! – мовив пан Ґольдштерн. – Я маю ще одну несподіванку! Фотографії з нашої мандрівки до Діснейленду! Хочете поглянути?

Діти довго їх розглядали.

Найбільше їм сподобалися ті, де кит облив водою зухвалих хлопчаків.

А потім Анна вперше прийняла нові ліки...

Кіра й далі щотретій день провідувала Анну, щоб попрацювати над промовою. Їй здавалося, ніби дівчинка одужує просто на очах.