Коли десь за два тижні до конкурсу Кіра переступила поріг її кімнати, Анна зустріла її радісним вигуком:
– Ти нічого не помічаєш?!
Кіра уважно придивилася, однак нічого особливого їй не впало у вічі. Анна, як завжди, сиділа у своєму інвалідному візку, голова на підпорці... Та раптом дівчинка збагнула, у чому річ. Звісно! Голова Анни більше не була зафіксована спеціальним пристроєм. Справді! І руки не були пристебнуті пасками до билець возика.
Анна перехопила погляд Кіри і, ніби на підтвердження її здогаду, ледь піднесла ліву руку.
Кіра аж нетямилася від радості.
Анна аж світилася.
– Мені з дня на день стає краще! Спершу я й вірити не сміла! Але ж я знову можу рухати руками. І ноги почала відчувати. Неймовірно!
Кіра пригорнула подругу. Цієї миті трапилося щось фантастичне: Анна вперше змогла відповісти на обійми, руки хворої дівчинки ледь відчутно торкнулися подруги. Обидві плакали від щастя.
Того дня дівчатка ще довго не могли розпочати свої тренування до конкурсу.
Кірі не хотілося нічого робити, однак Анна наполягла ще попрацювати.
– Твоя правда, – зітхнула Кіра, – мені слід ліпше прислухатися до велетня!
– До якого велетня? – вражено запитала Анна.
– До голосу, який спонукає мене виконувати заплановане, – Кіра пояснила подрузі сьоме правило. Тій дуже сподобалися образи велетня та карлика.
Отож вони знову заговорили про майбутню промову. Як і щороку, кожний учасник користувався правом самостійно обирати тему виступу. Кіра мала намір поділитися власним досвідом, набутим за останні тижні, поговорити про справжню цінність особистості, про те, що людина має не лише зовнішню оболонку, але й осердя – характер – навіть якщо зовні його непомітно. Вона знову виголосила перед Анною свою промову.
– Тепер твій виступ звучить просто фантастично – похвалила Анна. – Та ми маємо час, аби його ще поліпшити. Мені спало на думку, що нам для наочності потрібний якийсь предмет. Щось таке, що назавжди залишиться в пам’яті слухачів.
– Що за предмет? – запитала Кіра, подумавши про бублик.
Однак Анна вигадала дещо цікавіше. Вона запропонувала:
– Можеш розповісти й про бублик, однак я подумала про відповідний вступ, який би відразу привернув до себе увагу слухачів. Ось що мені прийшло в голову... Ти могла би використати чек...
– Чек? – не зрозуміла Кіра. – Що мені з ним робити? До того ж я не маю жодного чека...
Анна розтлумачила подрузі суть ідеї. Усе збагнувши, Кіра захоплено мовила:
– Якби я нічого не знала про тебе... цього би вистачило, щоб зрозуміти, чому ти виграла конкурс минулого року. Ти – геній!
Анна вдоволено усміхнулася. Бо знала, що її ідея справді надзвичайна. Таким чином промова стане значно кращою. Тепер Кірі залишалось одне: зуміти затиснути в кулак свої нерви... Хоч би вона нічого не забула від хвилювання...
Кіра запитала в пана Ґольдштерна, чи не міг би він дати їй чек. Той дав, ні про що не запитуючи. Дивовижно, що старий фінансист так безмежно їй довіряв. Вона його не підведе...
Минуло кілька днів, і Анна ще більше зміцніла. Уночі перед конкурсом Кірі наснився дивний сон. Ніби вона розмовляє із Шанією Білою, старенькою з будиночка на узліссі, у якому насправді давно ніхто не живе. Жінка сказала: “Подивися на фото чорнобородого чоловіка. Візьми збільшувальне скло й почуєш щось дуже важливе”.
Кіра пообіцяла прислухатися до поради. Вранці вона ще пам’ятала свій сон, однак згодом хвилювання витіснило решту її думок. Кіра могла думати лише про конкурс, який мав розпочатися відразу після сніданку.
Разом із друзями та паном Ґольдштерном Кіра попрямувала до актової зали. Там ніде було яблуку впасти стільки прийшло людей. Щонайменше півтори тисячі слухачів. Дівчинці підгиналися ноги.
– Нізащо у світі не помінялась би з тобою місцями, – вражено прошепотіла Моніка.
– Спасибі! Ти справжня подруга, умієш заспокоїти! – зітхнула Кіра.
Марсель почув слова Моніки й гнівно засичав:
– Ото дурна гуска! Ні, щоб підбадьорити Кіру. Вона сьогодні переможе!
Такої певності Кіра не мала, однак часу на роздуми теж уже не залишалося, бо тієї миті містер Сноудон оголосив про початок конкурсу.
– Дорогі батьки, учні та гості! Щиро вітаю вас у Ріо-Редвуд академії на конкурсі ораторського мистецтва! Ми особливо пишаємося, що цього року нами зацікавилося телебачення...
Кіра злякано озирнулася й помітила кілька телекамер. Якщо дотепер вона просто хвилювалася, то зараз їй стало млосно. Пан Ґольдштерн порадив їй глибоко дихати. Він сам вдихнув повітря й надув живіт, а тоді поволі видихнув. Кіра мимоволі зробила так само. Млість трохи відступила.
Вона раділа, що поряд з нею друзі, та все ж боялася, що не витримає напруги.
З кожним виступом Кіра втрачала мужність. Деякі школярі виголошували просто-таки фантастичні промови. А пригадавши на мить про свій жахливий акцент, Кіра ладна була стрімголов тікати з актової зали.
Настала черга Губерта. Він говорив про коней. Коні, без сумніву, були його пристрастю. Слухачів дуже схвилювала розповідь про лоша, про те, як воно з’явилося на світ, про його перші кроки. Потім Губерт показав відео.