Публіка була в захопленні. Із зали чулися вигуки: “Яке миле!” “Ой, яке гарненьке!” Губерт заволодів серцями слухачів. Повертаючись на своє місце, хлопець глянув на Кіру. Такої зневаги в погляді дівчинка ще ніколи не бачила.
Пітер гнівно просичав:
– Демонстрація відео на конкурсі не дозволена! От негідник!
Кіра глянула на містера Філіпа. Той підтвердив слова Пітера:
– Таке дійсно проти правил. Ми мали би його дискваліфікувати, але ніхто не наважиться, бо його родина дружить з директором...
– Це ж непорядно! – пробурмотіла Кіра.
Пан Ґольдштерн почув і мовив із притиском:
– Згадай, чого ти навчилася за останні тижні. Не дай себе втягнути в пастку домагання справедливості. Життя не завжди буває справедливим. Замість скиглити, зосередься ліпше на своїй промові!
Порада була вчасною, бо надійшла черга Кіри. Вона якось зуміла зібрати сили, щоб підвестися з місця й вийти на сцену. Прожектори засліпили її, хвилювання досягло апогею. Дівчинка розпачливо намагалася глибоко дихати. При цьому вона дивилася тільки на своїх друзів, які підбадьорливо їй кивали. Це трохи додало впевненості.
Раптом прокотився гамір. Кіра бачила, що усі озиралися на двері. Тепер уже й вона зауважила, як хтось на милицях повільно заходить досередини, обережно, крок за кроком. У залі запанувала мертва тиша. То була Анна!
Посеред тиші пролунав її голос, так природно, ніби навколо не відбувалося нічого надзвичайного:
– Привіт, Кіро! Я нізащо у світі не могла пропустити твого виступу!
Школярі радісно загомоніли, до них приєдналися й гості. На якусь мить усі забули про доповідь. Коли ж знову запала тиша, Кіра вже опанувала свої емоції. Поява Анни вмить змінила її настрій, хвилювання зникло без сліду.
– Привіт, Анно! – почала вона. – Бачити, як ти ходиш, – найкращий дарунок! Щойно я так хвилювалася. Якби ти не прийшла, я, мабуть, і двох слів не зуміла би зліпити докупи... Дякую тобі! – а тоді перейшла до самої промови і, піднявши угору чек, запитала: – Ось чек на 100 доларів. Хто хоче його одержати?
Майже всі руки потягнулися догори. Кіра продовжувала:
– Я негайно віддам чек комусь із вас, однак спершу дещо з ним зроблю, – вона зіжмакала папірець у кульку й знову запитала: – Хтось усе ще хоче його отримати?
Знову всі підняли руки. Тоді Кіра кинула чек на підлогу й потоптала його ногами.
– Ніхто не передумав? – запитала вона.
Звісно, ніхто не передумав. Кіра підняла брудний і зім’ятий папірець, який уже анітрохи не нагадував фінансовий чек. Дівчинка зробила паузу й мовила:
– За останні тижні я засвоїла важливий урок. Розповісти, який саме, допоможе мені ось цей чек, – Кіра знову на мить замовкла. Публіка слухала, затамувавши подих. – Що би не сталося із чеком, ви залюбки хотіли б його мати. Чому? Бо він ніколи не втратить своєї вартості. Завжди це буде 100 доларів.
У житті часто трапляється, що нас жбурляють додолу, топчуть, обливають брудом. У такі моменти ми думаємо, яким воно є несправедливим. Або й ще гірше: почуваємося нічого не вартими. Насправді ж байдуже, що відбувається з людиною: ніхто й ніколи не втрачає своєї вартості. Ми завжди безцінні для тих людей, хто нас любить. Наша цінність визначається не тим, чого ми досягли чи скільки грошей у наших кишенях. Головне, хто ми є...
Потім Кіра розповіла про бублик й про те, яке це щастя допомагати іншим. Вона говорила трохи довше, ніж було дозволено регламентом, однак гонг мовчав. Згодом Кіра дізналася, що містер Філіп зумисне “забув” подати сигнал, “щоб вирівняти справедливість”, як він сказав.
Кіра перейшла до заключної частини промови, однак завчена кінцівка їй раптом розподобалася. Натомість вона сказала:
– У своєму житті я вже зазнала щастя й мала багато гарних вражень. Та, гадаю, найщасливішою була мить, коли я побачила, як Анна входить до зали...
Присутні попідхоплювалися зі своїх місць. Це вперше промовця вітали стоячи. До овації долучився голосний гавкіт Мані, який вибіг на сцену до Кіри. Сяючи від щастя, дівчинка обійняла Мані і так стояла, доки не вщухли аплодисменти. Нарешті вона змогла зійти зі сцени.
Промова Кіри була останньою. Журі подалося радитися. За інших обставин дівчинка, певно, потерпала б від невизначеності, однак тепер вона відчувала тільки безмежне щастя від того, що Анна знову ходить. Схвильована, Кіра підбігла до неї.
Нарешті все завершилося. Журі повернулося – і його голова урочисто передав містерові Сноудону конверт.
Директор довго його розпечатував і читав результат, потім усміхнувся і, зробивши багатозначну паузу, яка, здавалось, тривала вічність, проказав:
– Переможцем цьогорічного конкурсу ораторського мистецтва... – директор знову зробив паузу. – Мушу визнати, я дуже радий оголосити переможцем... Кіру Клаусмюллер!
Зала вибухнула оплесками. Кірині друзі почали скандувати:
– Кі-ра! Кі-ра! Кі-ра!
Їхні вигуки підхопили всі присутні. Дівчинка затамувала подих. Анна схвильовано обіймала її. До неї підбігли пан Ґольдштерн та інші, щоб привітати з перемогою.
Містер Філіп засміявся:
– Ще не час! Тобі треба піднятися на сцену й одержати приз!