Раптом Кіра помітила, що на сцені на неї чекає містер Сноудон. Вона кинулася до нього. Директор урочисто передав їй грамоту й чек на 1000 доларів. “Ой, – подумала Кіра, – 1000 доларів – це ж неймовірно великі гроші!”
Вона не стримала посмішки, піймавши себе на тому, що відразу заходилася їх розподіляти: 50 відсотків, тобто 500 доларів, – на рахунок “золотої курки”, цих грошей вона ніколи не торкалася, вони мали примножуватися, доки вона не зможе жити на відсотки від них. 40 відсотків, тобто 400 доларів, призначалися для реалізації мрій та задумів. І нарешті останні 10 відсотків, тобто 100 доларів, можна просто витратити.
Подумки розподіляючи гроші, вона раптом похопилася, що не має нових мрій та задумів. Усі старі бажання вже здійснилися. Треба неодмінно поставити собі нову мету й завести для неї скарбничку...
Раптом хтось вивів її із задуми, потягнувши за рукав. То був Мані. Кіра спробувала вивільнитися від нього...
Однак білий лабрадор не відпускав її. Тримаючи зубами рукав светра, Мані поволі відтягував Кіру за лаштунки.
– Мані, відпусти! – опиралася Кіра. – Фу! Негайно відпусти!
Однак пес незворушно тягнув її далі. Щоб не порвався светр, Кірі довелося поступитися. До того ж Мані був дуже сильний.
Публіка в залі сміялася, спостерігаючи за тією сценкою. Ситуація для Кіри була неприємною. Зазвичай Мані слухався з першого слова. Що це з ним? Вони дійшли до завіс у тому місці, де ті широко розходилися. Песик потягнув дівчинку крізь ту шпарку.
За сценою було темнувато. Усе ще засліплена прожекторами, Кіра не відразу змогла призвичаїтися до сутінків.
Мані нарешті відпустив дівчинку й сів перед нею на підлогу.
Кіра хотіла було вже добряче його вилаяти й повернутися на сцену, аж раптом почула жіночий голос:
– Чому ти не подивилася крізь лупу на світлину, як я тобі веліла?
Напруживши зір, Кіра оглянулася і в найтемнішому кутку помітила силует якоїсь постаті. Дівчинка відразу збагнула, що це – Шанія Біла, мудра бабця з покинутого будиночка на узліссі. Вона побачила, як у темряві світяться її блакитні очі та біле волосся.
– Як ви сюди потрапили? – вражено запитала вона.
– Немає часу на довгі балачки, – відповіла жінка. – Я тут, щоб тебе попередити: Пітер у великій небезпеці!
– Звідки ви знаєте Пітера? – здивувалася Кіра.
Жінка проігнорувала запитання.
– Я ж сказала, у нас мало часу! Поквапся, якщо хочеш допомогти малому. Час спливає!
– Але ж Пітерові більше нічого не загрожує, – спробувала заперечити Кіра. – Пан Ґольдштерн привіз охоронців, поліція стереже школу, до того ж він серед людей...
– Ти певна цього? – запитала старенька.
– Звісно, певна! Я щойно бачила його в залі, – швидко відповіла Кіра.
Бабця мовчки дивилася на неї. Тоді Кіра кинулася до куліс і обережно визирнула з-поза них. Вона відразу знайшла очима своїх друзів та пана Ґольдштерна, які збуджено розмовляли з Анною, однак Пітера серед них дійсно не було. Хлопець зник...
Кіра розгублено глянула на Шанію Білу.
– Його справді ніде не видно. Куди він подівся?
– Не маю права тобі казати, – нетерпляче відповіла жінка. – Існують правила, яких я змушена дотримуватися. Можливо, ти ще встигнеш йому допомогти... однак мусиш поквапитися. Біжи до своєї кімнати й поглянь на фото чорнобородого чоловіка. Довідаєшся про його наміри...
Тепер Кіру вже не треба було вмовляти. Вона похапцем попрощалася зі старенькою й прожогом кинулася через задні двері надвір. Дівчинка щодуху мчала моріжком до дівочого корпусу. Мані біг поряд. Як би їй хотілося мчати так швидко, як він. Задихавшись, вона вбігла до кімнати й гарячково кинулася шукати світлину та лупу.
Нарешті знайшла, швидко навела лупу на світлину. Та, як завжди, заворушилася. Ні, щось цього разу змінилося. Фото не лише ворушилося, але й змінювалося...
Кіра злякано упустила світлину на ліжко, однак відразу згадала про небезпеку, яка загрожувала Пітерові. Вона опанувала себе й знову взяла до рук збільшувальне скло.
Так воно й було: чоловік на світлині змінився. Чорна борода зникла, немов за помахом чарівної палички, а чорне волосся щомиті світлішало, аж доки зовсім не побілішало. До того ж чоловік мав тепер окуляри. Його було не впізнати. Неймовірно!
Дівчинка розгубилася. Що б це мало означати? Відповідь прийшла відразу, бо чоловік на світлині заговорив: “Таким мене це вапняне опудало нізащо не впізнає. Пітер уважає мене за нового вахтера. Хе, хе, хе... Він хоче, аби я показав йому якихось незвичайних тварин у лісі. Чому й ні, з величезним задоволенням... Ліс стане йому могилою!”.
Кіра миттю збагнула наміри чоловіка: він змінив свою зовнішність і влаштувався вахтером у школі. Якимось чином зловмисник завоював довіру її брата, котрий навіть не підозрював, хто саме перед ним. Пітер пішов із цим типом до лісу, аби пропасти там навіки.