Хлопчикові, без сумніву, загрожувала величезна небезпека. Треба негайно діяти. Але як? Дівчинка гарячково мізкувала. Відразу бігти просто до лісу чи спершу повідомити своїм друзям? Кіра знала, що наодинці зі злочинцем вона не матиме жодних шансів. А ще вона й гадки не мала, де шукати Пітера. Ні, тут необхідна допомога друзів!
Кіра щодуху побігла до актової зали. Публіка саме почала розходитися. Усі метушилися та юрмилися, немов у величезному мурашнику. Знайти когось у цьому тлумі було просто неможливо. Як їй розшукати друзів? Раптом позаду неї голосно загавкав Мані. Кіра озирнулася й за кілька кроків від себе побачила Марселя та Моніку. Вони теж її помітили й невдовзі були поруч.
– Пітер у лісі! – схвильовано вигукнула Кіра. – У великій небезпеці! Ми повинні негайно йому допомогти. Більше сказати наразі нічого не можу!
– Але як нам знайти його у великому лісі? – хвилювалася Моніка. В її очах з’явилася безнадія.
На щастя, Марсель миттю прийшов до тями:
– Пустимо за його слідом Мані, – запропонував він. – Я маю фотку Пітерової родини. Можливо, Мані візьме слід?
Обидві дівчинки захоплено глянули на хлопця. Як швидко він уміє знайти вихід із ситуації!
– Може, варто спершу таки розповісти про все панові Ґольдштернові та решті? – боязко запитала Моніка.
– Втратимо час, – заперечила Кіра. – Біжімо негайно! Бачите когось, хто міг би повідомити панові Ґольдштерну?
Усі троє роззирнулися на всі боки. Навколо самі лише чужі обличчя, окрім... Кіра помітила ідеальний проділ волосся на голові... і справді... то був Губерт. “Тільки не він!” – пронизала її думка. Однак вибору не було, треба квапитися, часу обмаль...
Кіра підбігла до хлопця, який завжди вороже ставився до неї, і смикнула його за рукав. Він упізнав її і злобно засичав:
– Дай мені спокій! Хіба тобі не досить, що ти перемогла? Хочеш іще мене помучити?
– Це зараз неважливо! – розпачливо вигукнула Кіра. – Мені потрібна твоя поміч! Мій брат у небезпеці. Допоможи мені, будь ласка...
Губерт уважно придивився до дівчинки, він вагався, та раптом його вираз обличчя змінився й хлопець запитав:
– Хочеш сказати, що Пітерові загрожує небезпека? Гаразд, я допоможу тобі. Що треба робити?
Кірі відлягло від душі.
– Знайди пана Ґольдштерна та містера Сноудона, скажи, що ми побігли до лісу на пошуки Пітера. Чоловік, який викрав малого, утримує його силою...
Губерт пообіцяв виконати доручення й швидко подався геть.
Кіра із друзями помчали до лісу. Кіра подумки молилася, щоб Губерт дотримав слова. Марсель теж сумнівався.
– Гадаєш, йому можна довіряти? – запитав він.
– Сподіваюся... Ми не мали іншого вибору, – відповіла Кіра, трохи відсапуючись.
Територія школи залишилась позаду, невдовзі діти добігли до лісу. Марсель дав Мані понюхати світлину. Песик задер писка догори й принюхався, кілька разів гавкнув і рвучко звернув з дороги ліворуч. Мабуть, узяв слід. Усі троє побігли за ним навздогін.
Дітям довелося продиратися крізь високі кущі, гострі гіллячки дряпали шкіру, жалила кропива. На біду, ще й сонце почало поволі хилитися до заходу, у лісі сутеніло. Їм стало моторошно, однак вони відкинули страх і ні на крок не відставали від Мані, який щораз більше заглиблювався в лісові нетрі. Нарешті вони опинилися перед великими руїнами, що бовваніли поміж високих дерев. Діти злякано спинилися. Зруйновані мури викликали жах. Уся трійця завмерла як стій.
А Мані з голосним гавкотом кинувся сягнистими стрибками до стін старої будівлі. Кіра спробувала змусити його замовкнути, але було вже пізно... З-поза мурів долинули голоси. Марсель підняв із землі важку ломаку й тримав її напоготові, мов зброю. Дівчатка притиснулися до стовбура якогось дерева в нього за спиною.
– Хто там? – рикнув з-за мурів чийсь грубий голос.
Кіра відразу впізнала голос чоловіка з літака.
Мані зник у руїнах. Його гавкіт перейшов у грізне гарчання.
Далі діти вже нічого не чули.
– Треба глянути, що там сталося, – прошепотів Марсель і рішуче підвівся.
– Почекаймо ліпше, доки наспіє допомога, – пробелькотіла Моніка, тремтячи усім тілом.
Марсель не слухав її, він обережно скрадався до руїн. Кіра просувалася за ним услід. Вони підійшли до напіврозбитих дверей і обережно зазирнули досередини.
– От дідько! Тут так темно, хоч в око стрель... Нічогісінько не видно, – прошепотів Марсель.
Моніка нізащо не захотіла залишитися в лісі, тож пішла із друзями. Марсель увійшов до зруйнованої будівлі, хоча майже нічого не бачив перед собою.
Дівчатка намагалися не відставати від нього.
Тепер стало так темно, що навіть свою руку годі було розгледіти. Якби ж то вони заздалегідь подумали про ліхтарик...
Тхнуло пліснявою. Діти обережно намацували ногами шлях поміж розсипами уламків та обваленим каміняччям; відгортали клейке павутиння, що метровими пасмами звисало зі стелі. Моніка раз у раз стиха зойкала – вона ненавиділа павуків. Павутиння в її волоссі – найгірше, що вона могла собі уявити. До того ж: де павутиння, там і павуки можуть жити...
Марсель просувався уперед. Він уже давно втратив орієнтацію. Нараз хлопець голосно скрикнув і... зник.