Далеко внизу дівчатка почути сплеск. Мабуть, Марсель упав у воду. Кіра й Моніка мов закам’яніли на місці. Дівчата обережно присіли, руками обмацали підлогу й натрапили на отвір. То була діра, через яку й провалився Марсель.
Дівчатка тихенько покликали його й почули, як хлопець стиха лається внизу. Звідти ще долинали звуки, ніби хтось пливе.
За якийсь час Марсель загукав:
– Тут підземне озеро. Вода жахливо холодна... – і трохи згодом додав: – Мені завжди кортіло поплавати в темряві...
Дівчатка полегшено зітхнули. Марселеві, вочевидь, нічого не сталося, якщо він, як звично, екстравагантно жартує.
– Зі мною все гаразд, – нарешті знову озвався він. – Я доплив до берега. Ага, тут сходи. Чудово... Якщо хочете, можете стрибати до мене. Ха-ха-ха!
– Ото хлопець має міцні нерви! Навіть за таких обставин жартує! – здивувалася Моніка.
Раптом поміж старими мурами пролунав пронизливий крик. Він видався неймовірно моторошним, бо безліч разів відбився відлунням у руїнах. Здавалося, ніби в підземеллі заходяться скаженим гавкотом кілька десятків псів, чиї голоси змішувалися з лютими вигуками людей. Потім з гуркотом зачинилися важкі двері, і гавкотіння стало набагато тихішим.
Тепер діти виразно почули голос.
– Я тебе упіймав, собаче лайно! Зігниєш собі тут! Погляньмо, кого це ти привів...
Моніка й Кіра налякано притулилися одна до одної.
– Той тип замкнув Мані, – прошепотіла Моніка. Вона ледь не плакала від жаху.
– Що там трапилося? – тихо гукнув знизу Марсель.
– Гадаю, цей тип замкнув Мані, – відповіла Кіра. – Скоро з’явиться тут. Здається, це єдиний вихід назовні.
– Обмацайте там усе навколо, може, знайдете драбину чи щось подібне, – намагався знайти вихід із ситуації Марсель.
Обидві дівчинки гарячково заходились обмацувати підлогу. Великої надії вони не мали, бо з якого б це дива тут мала валятися драбина?
Раптом Моніка голосно зойкнула.
Відлуння пронизало зруйновану будівлю знову й знову.
– Що трапилося? – голос Марселя звучав стурбовано.
– Мені здалося, ніби я торкнулася гадюки, вибачливим тоном мовила Моніка. – Але то була просто мотузка...
– Що таке – просто мотузка? Дівонько! Увімкни свій мозок, Моніко! Можливо, цієї мотузки вистачить, аби я зміг видряпатися нагору, – тепер Марсель сердився.
– А що, як той чоловік почув тебе? – запитала Кіра, тремтячи всім тілом.
Ніби на підтвердження її слів, здалеку залунав грізний голос:
– Невже знову те дурне дівчисько? Цього разу ти не зумієш мені перешкодити позбутися того вапняного вилупка. Зажди-но лишень! Потрапиш мені до рук!
Дівчатка завмерли. Зловмисник таки почув їх! Він їх упіймає – це тепер лише питання часу! На щастя, Марсель не втратив своєї здатності тверезо мислити.
– Скиньте нарешті мотузку! Погляньте, чи можна її десь закріпити. Покваптеся! – підганяв хлопець.
Кіра перша вийшла із заціпеніння. Вона швидко скинула кінець мотузки через діру вниз. Потім заходилася шукати якоїсь балки чи ломаки, щоб прив’язати свій кінець. І справді, невдовзі знайшла шматок поручнів. Десь тут мали бути сходи, які вели нагору. Кіра похапцем прив’язала мотузку до поручня. “Хоч би витримала”, – подумала вона.
– Усе гаразд! Можеш підніматися! – гукнула Кіра Марселеві.
Хлопець ледь дотягувався до вільного кінця мотузки. Йому довелося підстрибнути, він ухопився за неї обома руками й подряпався догори. Дівчатка чули, як Марсель сопів і стогнав. Водночас вони почули кроки чоловіка, які швидко наближалися.
– Поквапся! Той тип уже майже тут! – гукнула Кіра до свого брата.
– Я намагаюся з усіх сил. На жаль, я не вмію літати! – відповів хлопець, стогнучи, і подвоїв свої зусилля.
Мотузка хоч і була міцною, проте надто тонкою й врізалася в долоні. Дертися по ній було дуже важко, бо не було за що триматись.
“Якби вона хоч вузли мала, за які можна вчепитися!” – розпачливо думав Марсель.
Минула, здавалося, вічність, доки хлопець дістався краю отвору в підлозі.
– Допоможіть мені, пустоголові гуски! Я сам не дам собі ради! – через силу просичав він.
Моніка з Кірою лягли на животи й простягнули йому руки. Вони зуміли вхопити його попід лікті й щосили потягнули вгору. Хлопець виявився неймовірно важким, однак, зрештою, йому таки пощастило закинути коліно на край діри. Останнім зусиллям за допомогою дівчаток він підтягнувся й виліз із провалля.
Важко відсапуючись, усі троє якусь мить сиділи на підлозі.
– Я вже думав, що доведеться падати назад, – простогнав Марсель, ледве переводячи дух. – Усі м’язи горять вогнем! – він розтирав свої руки, що нили від болю.
Раптом почулася лайка. Чоловік, здавалось, на щось наштовхнувся.
Налякані друзі прислухалися до його кроків ті лунали вже зовсім близько. Треба було щось робити! Негайно! За кілька десятків метрів вони помітили промінь ліхтарика, який шугав по стінах.
– Надто пізно! Зараз він нас зловить... – застогнала Моніка.
– Утекти не встигнемо, – прошепотіла Кіра. – Дорогу назад ми так швидко не віднайдемо, марно й думати. Найкращий вихід стрибати усім разом у воду. Головне, щоб той тип не схопив нас!
– Добра ідея! – схвильовано зашепотів Марсель.