– Нізащо не стрибатиму у воду, – відразу сказала Моніка. Її голос тремтів від самої лише думки, як вона летітиме крізь діру у води темного озера.
– Я не це мав на увазі. Станьте, випроставшись, – звелів Марсель. – Ось сюди!
– Щоб той чоловік нас швидше знайшов? Ти жартуєш! Ліпше спробуймо накивати п’ятами, – заперечила Моніка.
– У темряві ми зіб’ємося з дороги й станемо легкою здобиччю, до того ж він має ліхтарика. Робіть, як я кажу! Станьте позад мене, ось так, – тон Марселя був рішучим.
Обидві дівчинки послухались. Тепер усі троє стояли за якийсь метр позад діри в підлозі.
Тієї миті з-за рогу виринула постать чоловіка. Він спрямував світло ліхтарика на дітей. Спершу чоловік побачив тільки Марселя. Той висолопив язика, покрутив пальцями біля скроні й забекав: “Бе-бе-бе!”. Хлопець вирішив його роздратувати!
Розлючений чоловік пришвидшив крок. Коли він був уже за якихось п’ятнадцять метрів, Марсель гукнув:
– Погляньте, онде боягуз, який ганяється за дітьми! – і знову показав язика.
Чоловік уже нетямився від гніву, сягнистими кроками біг до зухвалого хлопчиська. Під ноги він навіть не дивився і враз із голосним криком провалився в діру. Сплеск підтвердив дітям, що чолов’яга впав у воду.
Марсель поспіхом витягнув з діри мотузку. Зловмисник опинився в пастці. Голосно лаючись, він плавав десь там, унизу.
– Я вас, щуренят, власноруч подушу! – репетував чолов’яга, шаленіючи від люті. Потім закашлявся, захрипів, вочевидь, наковтався води.
– Коли плаваєте, менше розмовляйте, – глузливо порадив Марсель. – Інакше вода потрапить у легені...
– Я так довго триматиму тебе під водою, доки сам не захлинешся! – долинула гнівна відповідь із провалля.
– Он як! А як ви звідти виберетеся? – сміючись, запитав Марсель.
Моніка смикнула його за рукав і зашепотіла:
– Ліпше тікаймо! Може, там є інший вихід, і той дядько його знайде...
– Без Мані я звідси не піду, – рішуче мовила Кіра.
Чоловік тим часом виліз з води на берег маленького озерця й несподівано голосно гукнув:
– Джордже! Гаррі! Ходіть сюди! Кляті дітиська тут, біля діри!
Троє друзів аж підскочили з переляку. Такого вони не сподівалися – чоловік був не сам! Він раз у раз кликав Джорджа та Гаррі.
– Може, він блефує, – мовив Марсель, однак не дуже впевнено.
І дійсно, незабаром діти почули шарудіння, яке долинало з надр зруйнованої будівлі.
– Що тепер робитимемо? – голос Моніки тремтів від страху.
– Пошукаємо Мані, – запропонувала Кіра.
– Твоя правда, – погодився з нею Марсель. – Стояти тут – даремна втрата часу. Ми підемо в тому керунку, звідки надійшов чоловік. Десь там замкнули Мані...
Троє дітей обережно порачкували навколо діри в підлозі, потім підвелися й навпомацки рушили далі, тримаючись за стіну.
Чолов’яга внизу почув, що діти відходять, і зарепетував:
– Джордже! Гаррі! Покваптеся! Вони втікають!
Кіра, Моніка й Марсель пришвидшили крок. Раптом позаду них почулися голоси – ще доволі далеченько, але вони наближалися. Діти рушили ще швидше. Вони поспішали, наскільки їм дозволяла повна темрява. Несподівано Моніка зашпорталася через якийсь твердий предмет, упала й тепер лежала, стогнучи.
– Нам не можна затримуватися! – наказав Марсель. – Тут нас хутко знайдуть. Підводься!
– Але мені страшенно боляче! Я не можу підвестися! – заскиглила дівчинка.
Марсель проігнорував її слова, підвів дівчинку й звелів:
– Візьми себе в руки! Я тобі допоможу!
Він обняв Моніку за поперек, змушуючи її таким чином робити крок за кроком. Однак темп тепер сповільнився, а човгання позаду лунало що раз голосніше.
– Ми не здужаємо, – перелякано прошепотіла Кіра. – Вони ось-ось нас наздоженуть!
Позаду вже мерехтіло світло ліхтариків. Дітей охопила паніка. Вони розпачливо рвалися вперед. Моніка раз у раз стогнала. Їй справді було дуже боляче.
Зненацька голоси почулися перед друзями.
– Ой, лишенько! Вони підходять з обох боків. Ми упіймалися! – приречено мовила Кіра.
Цього разу Марселеві забракло рятівних ідей. Діти притиснулися до стіни, але стіна не могла їх сховати...
Голоси позаду й попереду наближалися одночасно. Першими надійшли ті, що рухалися назустріч дітям. Потужний промінь ліхтаря освітив друзів.
– Ганебні свині! – вигукнув Марсель.
Йому відповів густий бас:
– Не бійтеся, це я – містер Сноудон.
Майже одночасно діти почули позаду ще один знайомий голос:
– Я теж тут!
То був пан Ґольдштерн. Прохід осяяло яскраве світло. Друзі упізнали директора з кількома поліцейськими та їхнього заможного приятеля з охоронцями.
З останньою групою прийшов і... Пітер. Поліцейські знайшли його замкненим в одній кімнатці й визволили. Моніка й Кіра радісно обійняли малого. Потім Пітера схопив в обійми Марсель. Відразу було видно, що брати дуже симпатизували один одному.
За спиною одного із чоловіків друзі побачили ще одну знайому постать – Губерта. Охайного хлопця було не впізнати: волосся сколошкане, на щоці чимала подряпина, зате очі палали гордістю.
Пан Ґольдштерн поклав руку Губертові на плече й мовив: