– Зловмисники втекли. Якби не Губерт, ми б нізащо вас не знайшли. Насамперед хлопець показав нам напрям, у якому ви побігли, а оскільки він у цій школі не новачок, то й знав про існування руїн і порадив шукати вас саме там...
Кіра не могла отямитися. Губерт неймовірно змінився.
До Марселя знову повернувся добрий настрій.
– Ха, хлопче, таким ти мені більше подобаєшся! – усміхнувся він, показуючи рукою на скуйовдженого чуба акуратиста.
Хлопець відразу потягнувся до волосся, щоб поправити зачіску. Усі дружно розсміялися. І Губерт теж…
– Треба знайти Мані! – згадала Кіра про улюбленого песика.
– А ще комусь доведеться витягти з діри того огидного типа, – докинув Марсель.
Діти поквапливо розповіли, що трапилося. Чоловіки приголомшено слухали, надто їх уразив епізод, як Марсель спровокував зловмисника, і той, не помітивши діри в підлозі, упав у провалля. Шеф поліцейських звелів своїм підлеглим шукати Мані. Інша група подалася до провалля, щоб арештувати злочинця.
Кіра голосно кликала лабрадора, і за якусь мить почула ледь чутний гавкіт. Усі рушили в тому напрямку й невдовзі опинилися перед важкими дверима, за якими ув’язнили Мані. Поліцейські хутко зламали замок, і неймовірно щаслива Кіра схопила в обійми свого песика.
– Я би той замок зламав удвічі швидше, – шепнув Марсель на вухо Пітерові.
Пітер захоплено поглянув на брата.
Мані схвильовано лизнув Кіру в обличчя, а вона, щаслива понад усяку міру, навіть не запротестувала.
Інша група поліцейських уже витягнула тим часом чоловіка з провалля й одягнула на нього кайданки.
Діти сполохано дивилися на нього. Він, дійсно, дуже змінив зовнішність.
“Змінився, як на світлині”, – пронизала Кіру думка. Чолов’яга мав біляве волосся, бороду він зголив. Лише чорні очі та шрам на лівій щоці нагадували про похмурого переслідувача з літака.
Навіть промоклий до нитки, у кайданках, під суворою охороною поліції він однаково викликав острах. Діти відвернулися...
Поліцейські не знайшли й сліду поплічників зловмисника, хоч як шукали. Мабуть, тим пощастило накивати п’ятами.
Нарешті всі змогли покинути руїни. Шлях через ліс зайняв іще декілька хвилин. Коли вони дісталися до школи, там панувало величезне збудження. Тільки й мови було про останні події. Школярі засипали прибулих запитаннями.
Однак містер Сноудон рішуче вгамував гамір:
– Наші сміливці потребують відпочинку!
І з тими словами директор повів друзів до свого кабінету. Секретарка принесла печиво й гарячий шоколад. Кіра, Моніка, Марсель та Пітер мали що розповісти. Губерт сів поруч, ніби так і треба, й уважно слухав. Діти щиро подякували йому за допомогу.
Насамперед Пітер розповів, як потрапив до руїн.
Він заприязнився з новим вахтером, не підозрюючи, що це та сама людина, що й у літаку. Хлопчик погодився на пропозицію чоловіка податися до лісу, аби поспостерігати за косулями. Обоє вирушили відразу після Кіриної промови. Момент було обрано дуже вдало, бо серед загального гармидеру ніхто не помітив їхнього зникнення. У лісі чоловік раптом схопив Пітера й відніс у руїни. Хлопчик голосно кликав на допомогу, проте ніхто його не чув.
“Страшно й уявити, що могло би статися, – подумала Кіра, – якби мудра Шанія не нагадала про фото”. Із причин, яких і сама до пуття не розуміла, дівчинка все ще й словом не обмовилася про збільшувальне скло та Шанію Білу.
Кіра мала дещо пояснити. Вона потягла за собою Губерта у віддалений куток кабінету, щоб ніхто не завадив їхній розмові. Знову подякувавши за поміч, вона сказала:
– Ти, власне кажучи, не такий уже й звихнутий... То чому ми так затято сварилися?
– Коли я вперше побачив тебе, ти мені навіть сподобалася. Але потім ти глузувала з моєї зачіски, а цього я стерпіти ніяк не міг! Я хотів тобі віддячити... Гадаю, саме так усе й почалося...
Кіра спантеличено дивилася на хлопця. Їй навіть до голови не приходило, що це вона сама спровокувала ворожнечу. У кожному разі дівчинка була вдячна Губертові, що той зізнався. Обоє подали собі руки й помирилися. Кіра подумала: “Найкращим другом цей хлопець мені не стане, однак не бачу підстав ворогувати з ним”.
Цієї миті до кабінету директора увійшов пан Ґольдштерн.
Кіра розповіла йому, про що довідалася від Губерта.
– Так, – мовив старий фінансист. – Дивовижно, як часто виникає непримиренна ворожнеча, котрої легко можна було б уникнути... Буває достатньо одного-єдиного неприязного погляду. Іноді когось вважають пихатим та зарозумілим, а насправді людині бракує впевненості в собі.
– Мені просто видавався кумедним його прямий проділ волосся на голові, – відповіла Кіра. – Це прикро вразило Губерта, йому здавалося, ніби з нього глузують. Тому й він не скупився на образливі слова. Отож невдовзі ми навзаєм дійшли висновку, що інший – цілковитий бевзь...
Пан Ґольдштерн кивнув з розумінням.
Кіру ще щось турбувало, тож вона запитала:
– Як уникнути таких ситуацій? Я ж повелася так не навмисне... А наслідки просто жахливі: ми зненавиділи одне одного.