– Дуже приємно, я Мортіус. Мою дружину звати Соня. Даруйте, що спричинили незручності, але ми саме проходили повз бібліотеку й не могли не втрутитись.
А Соня підтвердила:
– Адже йшлося про бібліотеку. Я сама бібліотекарка.
– А Фелікс хто? Ваш син?
Соня пирснула:
– Це кіт.
– Мій друг, – мовив тигр.
– Цей тигр розмовляє, чи в мене галюцинації?
– Розмовляє! – в один голос сказали усі троє: Мортіус, Соня і Ганнуся.
– Тебе ж не дивує, коли в казках звірі розмовляють? – зауважила приятелька.
Пані Тереза зітхнула. Аргумент був залізний. Вона спробувала поворухнути рукою й скривилась від болю:
– Чим ви мене так?
– Тигрисик захищав мене, правда? – мовила Ганнуся.
– Так, таточку.
«Дивно, – подумала пані Тереза. – Фелікс їм не син, а тигр називає цього Мортіуса таточком.»
– Ще раз перепрошую, – сказав чоловік. – Піду промию очі.
За дверима хтось нявкнув. Ганнуся кинулась відчиняти, і за мить уже обціловувала Баську. Та засичала на Тигрисика, але гарний чорно-білий кіт щось заспокійливо до неї муркнув, і Бася впокорилась.
Зрештою, все скінчилося добре, – сказав, знімаючи мокру шмату, Мортіус. – Підозріло добре.
Трохи придивившись, фон Стронціус вирішив, що жодна небезпека йому не загрожує. Надто вже нещасним і розгубленим видавався той молодий опир, зовсім ще хлопчисько. Одяг на ньому був порваний, ніби на бідаку напала зграя котів. Та й нюх старого виразно вловив огидний котячий запах.
– Матію, це ти? – спитав він, пригадавши ім’я. – Вирішив відвідати котячу ферму?
Матій схлипнув і сказав зі злістю:
– Це все через ті кляті зірочки! Хотів би я знати, за що їх ставлять!
– За добрі справи. І багато їх у тебе?
– Вже дві, вашмосць.
– Угу, – буркнув старий опир, що мав аж три чорні мітки. – І за що ти їх отримав?
– Ет, довго розказувати! Я розлючений, принижений невдаха! – лаконічно висловився Матій, що, взагалі, був серед опирів досить своєрідним типом. Ходили чутки, ніби він писав вірші, а таких усюди вважають ненормальними. – Я мав полякати бібліотекарку, котра якимось чином пов’язана з книгоношами.
– То вона тебе подряпала? – поцікавився фон Стронціус.
– Це була перша частина Повелителевого плану, вашмосць. Коли я мав лякати ту пані, їй на допомогу повинен був надійти отой шпиг Мортіус, безперечно, вам відомий, котрий втік до Королівства. Мені доручили його спіймати і привести до Повелителя, а далі був уже не мій клопіт. Але та дурепа лишилася ночувати в бібліотеці, ще й закликала до себе приятельку, а на додачу взяла кішку. Ну, з самою кішкою я б упорався. Однак Повелитель не сказав, що Мортіус буде теж не сам, а з божевільною жіночкою і тигром. Що було, не пам’ятаю.
«Це твої проблеми, – хотів сказати Стронціус, але йому було приємно, що молодий опир прийшов до нього порадитись і навіть назвав «вашмосць».
– Ну? – спитав натомість старий. – Що тому писаці тут треба?
– Як що? Таж він виведе нас на книгонош. Одного вже спіймали, та він прикидається німим!
– Це того, що продає церковні календарі й кулінарні рецепти? – зітхнув Стронціус. – Ну-ну!
– Вашмосць! – вигукнув Матій. – Я прийшов до вас порадитися. Що мені робити, коли тих зірочок стане більше?
– А чого ти найбільше боїшся?
– Повелителя! Я чув, що нас пошлють в Імперію.
– Дурний! Там своїх опирів вистачає. Виставлять тебе на сонечко, та й по всьому.
– Ні-ні, – затремтів молодик. – Розумію, я винен. Загубив слід...
– Ну, Мортіусові сліди не загубляться. Він де не посій, там і вродиться. Я міг би взяти тебе до себе асистентом. Комп’ютер знаєш?
– Та знаю. Я ж підхарчовуюся в комп’ютерних клубах. Там уночі працюють, то й придивився.
– Треба добре знати. Тосик тебе навчить. Маєш де спати?
– Я туди, вашмосць, не повернусь!
– У мене тільки одна труна. Ходи на цвинтар, підберемо тобі щось, – І фон Стронціус показав рукою на місце, де мирно спочивало кілька поколінь львів’ян.
Коли вони повернулися, Тосик радісно повідомив:
– Сюрприз!
Але це нехай поки що залишається приватною справою фон Стронціуса. Як кажуть опирі в Серединному світі: «Хто забагато знає, той погано спить».
Влітку в опирів ніч довга, а день короткий.
Дід Пилипко з першими променями сонця нарешті міг возрадуватись і остаточно видужав. Особливо втішила його Сонина поява. От, подумав дід, нарешті з’явилася добра душа, яка наварить йому вареників. Але, як кажуть в Серединному світі, не кажи «гоп», доки не перестрибнеш.
