– Якщо вони помітять, що в бібліотеці хтось є, то туди не полізуть.
Спакувавши речі, пані Тереза прийняла душ і переодягнулася в джинси та футболку. Почувши, що вона виходить, діти знову з’явились у передпокої.
– О, мало не забула! Ви коли-небудь чули про книжку «Книгоноші з Королівства?»
Юрко з Оленкою перезирнулись.
– А що таке? – нарешті спитав Юрко.
– Та люди питають.
Оленка скривилась, бо Юрко штурхнув її в бік:
– Ми пошукаємо в інтернеті.
Обоє – річ нечувана – провели бабусю майже до самої бібліотеки. Біля їхнього будинку галасувало повно дітлахів, але далі вулиця була цілком порожньою. Юрко й Оленка дивились услід бабусі, і їм було неспокійно на серці. Що ж буде з ними, якщо з бабусею щось станеться? Маму й тата вони не бачили вже три роки.
– Подзвонимо з дому, – сказав брат, і вони поквапились додому так, ніби за короткий час їхня квартира могла зникнути в темряві.
Ніхто з них трьох не знав, що настає жахлива, моторошна й захоплива ніч, яка не часто випадає у Серединному світі.
По-перше, цієї ночі в Серединному світі з’явились три особи, на яких дехто очікував з нетерпінням. Цим деким був дід Пилипко, травмований несподіваними зловмисниками, але не настільки, щоб йому відбило цікавість. Він ледве здихався своєї сестри-жалібниці Гортензії. Вже те, що вона так разюче перемінилась у добрий бік, непокоїло, бо дід Пилипко добре знався на відьомському племені. Його небіжка була дуже лихою та сварливою. Може, Гортензія хоче його отруїти, провідавши про знайомих-приятелів з Королівства? Коцур порадив йому тримати язик за зубами, а коти чудово розуміються на людях.
Коли Гортензія пішла, пообіцявши завтра прислати до нього своїх небожат, Фелікс шмигнув за нею, провів до автобусної станції, а тоді подався десь у справах. Бракувало, щоб Мортіус застав у помешканні приятеля відьму. Дід Пилипко увімкнув телевізор, правда, без звуку, щоб не проґавити Мортіуса, коли той подзвонить у двері. Голова не боліла. Ні, Серединний світ не став кращим, – вирішив старий, переглянувши останні новини. Треба буде про це сказати Мортіусу, аби знав, що тут без нього діялося.
Щось схоже відчував і фон Стронціус, розглядаючи третю чорну мітку на своїй пластиковій картці. Тільки, на відміну від діда Пилипка, він ні накого не чекав. Єдиною його опорою в житті був Тосик.
Після заходу сонця старенький опир відчинив двері, сів на ґанку подихати свіжим повітрям. Його Тосик мусив працювати, видобуваючи з інтернету інформацію для Повелителя, хай йому грець! Завдяки цьому фон Стронціус мав привід не брати участі в санітарному вилові книгонош. Йому доручили роботу аналітика. Молоді опирі давно поділили територію міста між собою і насміхались зі старого, тож це був свого роду порятунок від ганьби. Якщо він не впорається з цією роботою, то доведеться на старості покидати Львів. Повелитель попередив, що кров йому постачатимуть з Вампірнету відповідно до обсягів виконаної роботи. Краща робота – більше крові. Ніколи ще фон Стронціус не почувався таким приниженим.
Тосик подав сигнал, і старий пішов подивитись, що там таке. То була звістка від небожа з Америки. Малий уже відкрив власний бар і запрошував до себе. Добре, що він не знає, до чого докотився його вуйко. Фон Стронціус аж повеселів, а Тосик діловито спитав, чи буде відповідь.
– Пиши! – махнув рукою опир і почав набирати, клацаючи довгими нігтями: «Любий Бонцю! Отримав твого листа, за який щиро дякую. Виджу, що ти живеш у вільній і демократичній країні, де не треба приховувати своїх думок, де кожний порядний опир на старості має ковток свіжої теплої крові і де є для нашого славного племені театри, бари і всілякі розваги.
Від себе повідомляю, що ситуація стала ще гіршою і я не радив би тобі приїжджати додому, бо назад можуть не випустити. Пам’ятаєш Олелька, що разом з тобою вчився полювати? Приїхав з Праги на Новий рік, і тамтешні опирі потім мусили платити грубі гроші, щоб повернути хлопця назад. То справжня банда, Бонцю...» Фон Стронціус ще довго виливав душу, а потім Тосик усе відіслав до Америки.
Після цього опиреві стало ще легше, і він аж похвалив себе:
– Ну, ти й бунтівник, старий!
Бо хто його ще міг похвалити? Після того, як, надивившись дурних фільмів про вампірів, почали з’являтись усілякі Блейди та Баффі, він мусив якийсь час жити на березі підземної річки в цілковитій самотині.
Втім, гарний настрій тривав недовго: фон Стронціус отримав третю чорну мітку, і цього разу знав, за що. Втім, на ці мітки можна було начхати, але те, що кожен крок його пильнують і приватне життя стає відомим, могло будь-кого довести до відчаю. Фон Стронціус аж ізсохся, а Тосик, вірна любляча дитина, жалібно завив:
– Не хвилюйся, малий! Якось буде, – кинувся до нього фон Стронціус, тулячи до серця стілець-підступець, що прибрав подобу зеленого дитячого стільчика.
– Краще мені вмерти! – заголосив Тосик. – Я не переживу такої ганьби!
– Дурний! – заверещав фон Стронціус. – А ти подумав про мене? Щоб я не чув нічого подібного!
