Він спересердя вибіг на вулицю, яку передражнював місяць – світило усіх нічних істот. Так, зі стільцем, опир стрибнув через кущі й опинився на Кропив’яному цвинтарі. Там він заліз у порожній розтрощений гробівець і почав обмірковувати власне становище. Бо в цьому спокійному місці йому ніхто не заважав. Привиди прогулювались центральною алеєю, одні й ті ж самі уже двісті років. Тут, на покинутому цвинтарі, час ніби зупинився, і це вельми втішало. Однак, скільки він не дивився з отвору гробівця на зеленкувате нічне небо, нічого мудрого не спадало на думку. Аж раптом стілець-підступець підстрибнув і вискочив з діри.
– Ти куди? – вигукнув фон Стронціус, і його чутливий нюх залоскотав солодкий запах людської крові, до якої примішувався різкий дух хижого звіра.
Старий підвівся й визирнув із гробівця. Нічого не побачив, але почув, як тріщить сухий бур’ян, шелестять кущі. Ще не вистачало мисливців на вампірів. Отут, у могильній ямі, вони його й накриють. Фон Стронціус обережно виліз і присів за перекошеним надгробним пам’ятником. Кроки віддалялись, отже, не по нього. Але куди дівся стілець? Ще заблукає, дурник. Опир прокрався до самого краю цвинтаря й визирнув.
Дорогою, розмахуючи руками, йшов чоловік, а з ним були жінка і Тигр. Ну, тигра Стронціус упізнав одразу. Чимось ця велетенська смугаста бестія припала до вподоби стільцю-підступцю. Ще тоді, у Граничному світі. І тепер стілець знову покидав свого господаря. Не лише підступний, а й зрадливий.
– Соню, ти боїшся привидів? Чи, може, змерзла?
– Т-трохи, – відповіла Соня.
– Таточку, нам треба знайти їжу, – вередував Тигрисик.
– Так, привидів нема чого боятись. Треба боятися тих істот, що ні живі, ні мертві.
– Як це? – не зрозуміла Соня, затягуючи блискавку на куртці під саме підборіддя.
– Бачиш цього милого стільчика, що так стрибає коло Тигрисика? Десь тут має бути старий опир фон Стронціус. Стілець – його. Треба сподіватися, що він не скривдить друзів свого стільця.
– Він такий милий, – сказала Соня.
– Він мій друг, – заявив Тигрисик. – І Фелікс також мій друг. Я хочу побачити Фелікса.
– А я б із задоволенням скупався у ванні, – замріяно мовив Мортіус. – Але зараз це неможливо.
– А чому? – спитала Соня.
– Води не буде аж до шостої ранку. Ні холодної, ні гарячої. У Львові воду подають по годинах. Стривай, на якому поверсі живе дід Пилипко? Якщо на першому, то є ще надія. От чорт, я забув записник з адресою!
А Соня подумала: «Ось який він, цей Серединний світ! Темно, холодно, страшно, немає води. Мортіус вміє розрадити беззахисну жінку!»
– Пам’ятаю, десь у районі Пекарської, – бурмотів Мортіус. – Звісно, ми могли б піти до моєї колишньої квартири, але там не прибрано...
Втім, Соня була така схвильована і розгублена, що перспектива ночувати на вулиці її не лякала. Вона певною мірою навіть відчула себе в безпеці, коли врешті мандрівники вийшли на ошатну забруковану вулицю з гарними старовинними будинками. Дивно тільки, що там не було ні книгарень, ні бібліотек. Отже, Мортіус казав правду: з цим тут зле, як було колись у Граничному світі. Але про воду сказав тільки тепер. Втім, Соня не ганила Серединний світ, бо ж він подарував їй Мортіуса і Тигрисика.
Фон Стронціус ішов за ними назирці, як колись на полюванні, і так захопився цим, що забув про три чорні зірочки. Зненацька у звабливому для нічних істот світлі виник біло-чорний кіт – і радості прибульців не було меж. Соня навіть розцілувала його в обидві щічки:
– Любий Феліксе, як ти нас знайшов?
– Інтуїція, – пояснив котячий принц. – Усього лиш інтуїція. Я знав, що ви підете на Пекарську, а не до колишнього Мортіусового помешкання.
– Я, власне, збирався піти туди.
– Там живе слуга темних сил, програміст нового Повелителя. Якщо його треба здихатись...
– Ні, не треба! – махнув рукою Мортіус. – Хоча я волів би, щоб там мешкали порядніші люди, але таким не спадає на думку захоплювати чужі квартири.
А сам подумав: «От і добре. Не доведеться сплачувати за газ, воду і світло».
– Тут за вами нюшкує якийсь опир, – сказав кіт. – Певно, хоче забрати свого стільчика. Я б у житті не сів на таку погань.
Почувши це, стілець-підступець розлютився, і Соня мусила затулити Фелікса собою. А Тигрисик образився:
– Він – не погань. Він – мій друг.
– То скажи йому, хай вертає до свого господаря!
Тигрисик чемно попросив:
– Ми ще зустрінемось. Хочеш я завтра вночі прийду на Кропив’яний цвинтар?
І стілець, трохи покомизившись, повернувся.
Фон Стронціус мало що второпав із підслуханої розмови, а те, що зрозумів, не стосувалося сфери його діяльності. Він узяв під пахву стілець і попрямував додому. Час було лягати в труну. Але й удома він не мав спокою. На ґанку сидів молодий хлопець-опир. Господар мимоволі вищирив зуби...
Пані Терезі відчинили не зразу. Доки вона стояла спиною до вулиці, здавалося, що хтось за нею спостерігає. Жінка обернулась. Кіт, звичайний кіт, сидів навпроти, біля під’їзду з поламаними дверима. Аж коли вона загримала кулаком, з’явилась Ганнуся. Вона привітно посміхалась. Пані Терезі одразу відлягло від серця.
