Мортіус, плентаючись слідом за Сонею, не розумів, навіщо їм іти до тієї пані з перцевим балончиком, але загалом вигляд рідного міста був йому приємний. Шкода, що прийшли вони дуже швидко. Ліфт не працював, і коли пані Тереза відчинила їм двері, Соня випалила:
– Мені так важко на серці!
– А що сталося? – розгубилася господиня. Мортіус теж розгубився.
– Йдеться про довіру. До-ві-ру!
За спиною пані Терези виросло двоє підлітків, ті самі відьмині небожата.
– Ц-це... ваші? – відсахнулася Соня.
– Мої комп’ютерні генії, онуки Оленка та Юрко.
– Ох! – мовила Соня. – Я рада, ви навіть не уявляєте, яка я рада!
– А де Тигрисик? – спитала Оленка.
Випивши від хвилювання склянку води, Соня сіла на диван у вітальні й пояснила:
– Довіра – це те, що робить нас людьми. Якщо люди не довіряють одне одному, то життя стає страшенно неприємним. Коли ми розпрощалися на світанку, я про це не думала. Нам треба було одразу все розповісти, що ми з Королівства. Адже люди шукають собі подібних. Людина, яка любить книжки, не може бути ворогом книгонош. І нашим особистим – також.
– Ви маєте абсолютну рацію, дорогенька! – вигукнула пані Тереза.
А Мортіус підтвердив:
– Звісно. Я завжди так вважав. У Королівстві це безперечно так.
– Усюди так, – сказала Соня. – У всіх світах. Але це ще не все. Ми тут у вкрай важливій справі. Ми хочемо захистити книжку, яка називається «Книгоноші з Королівства». Знайти її і захистити, розумієте?
– «Справжні книжки не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває їхні сторінки, ми обійдемо увесь світ, щоб зібрати їх докупи», – зблиснувши очима, процитувала Оленка.
– Це клятва книжкових гномів, – сказала Соня. – Вони дуже маленькі й живуть не в кожній книжці.
А в інтернеті вони живуть? – спитав Юрко.
Соня розгубилась:
– Ой, не знаю... До чого тут він? Коли нема електрики, нема й інтернету.
Хлопець похнюпився.
– Юрчику, – сказала пані Тереза, – розкажи, що ви знайшли навесні.
Тосик опинився, як то кажуть, у нірвані. Монітор погас, і за ним вимкнулись усі системи. Комп’ютер повільно вистигав. Втім, електрики не було тільки у Львові. Усюди, в Києві, Москві, Лондоні, Нью-Йорку вірус, створений геніальним Тосиком, робив свою чорну справу. Однак його можливості на цьому вичерпалися.
Хтось переписав роман на диск, хтось роздрукував для зручності. А це вже щось означало. Ніхто не буде копіювати щось нецікаве. Книжка, яка може бодай чогось навчити, ніколи не є безнадійною. Отже, Тосик міг спокійно перебувати у своїй нірвані, бо звільнив свого господаря фон Стронціуса від переслідувань Повелителя.
Старенький опир солодко спав, і йому снився сон. Опирі теж бачать сни. Фон Стронціусу снився замок, схожий на замок Дракули, неприступний і неймовірно гарний, де він відтепер мешкатиме й спостерігатиме місячної ночі за польотом кажанів і писатиме спогади, як його дід. Правда, дідові мемуари згоріли під час великої пожежі 1469 року, але тоді ще не було інтернету. Фон Стронціус зможе розповсюдити свої спогади через інтернет. Правди не сховаєш. А з особистим секретарем фон Стронціус знову стане гоноровим опирем.
Власне, то вже не був сон, а рішення. Буває, коли щось довго шукаєш і вже перестав, воно приходить до тебе саме. Фон Стронціус бачив, як вони їдуть у авто, керованому довгомудом Лукашем, пустельними нічними дорогами і що їм назустріч привітно шкіриться місяць Трансильванії. І посміхався щасливо у сні.
Настав вечір, стемніло, і пані Тереза запалила свічки. Львів’яни повиходили на вулиці милуватися чарами літньої ночі. Пахло пізнім жасмином, акацією, а подекуди матіолою. Соня з Мортіусом, передаючи одне одному аркуші, читали «Книгонош з Королівства», коли несподівано прийшли дід Пилипко з Тигрисиком і черепахою Зосею. Не дзвонили телефони, не лементувало караоке, мовчали телевізори. Пані Тереза варила чай і каву, а Юрка з Оленкою називала своїми «коханими книгоношами».
– Я не думав, що без світла може бути так класно! – сказав Юрко.
– Поки не було електрики, й книжки писали кращі, – зауважила Ганнуся, ревниво спостерігаючи, як Фелікс крутиться коло її Баськи. Черепаха лежала між лапами в Тигрисика, і той вилизував їй панцир. Тигр уже встиг розбити кришталеву вазу, але цього ніхто не помітив.
– Рай та й годі, – повторював дід Пилипко. – Але ніщо на світі не вічне.
– Уявляєш, ба, якби ще й мама з татом були тут? – замріяно мовила Оленка.
– Уявляю, – здригнулася пані Тереза й тоненько хіхікнула, а ввічлива як ніколи Соня зауважила:
– Я впевнена, що такі чудові діти могли вирости тільки в гарних батьків!
– Диви, – вигукнув Мортіус, – вони посміхаються так, як у Королівстві! Може, ви звідти родом?
– Знаєш, серденько, – сказала Соня, – коли вже на те пішло, вони цього варті. Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.
А дід Пилипко озвався:
– Я думав, що це кінець світу, а воно нагадує його початок.
Невдовзі темрява за вікном зробилася така густа, що почала тиснути на стіни помешкання, де зібралися всі ці чудові люди і звірі. Полум’я свічок коливалось, і здавалося, що вони на якомусь острові.
