І про що ж вони мовчали? – спитаєте ви. Колишній воїн мовчав про сад, який хотів посадити біля хатини, але там не було місця. А колишній годинникар дивився на захід, наче очікував, що одного разу звідти хтось прийде й попросить полагодити годинник.
«Дивився б краще на схід, — бурчав в душі воїн, – звідки приходить сонце. А з заходу дме лише прикрий холодний вітер, від якого обмерзає городина.»
Чи знав горбань щось про мрії воїна? Можливо, він навіть навчився читати його думки, однак лице його зберігало завше погідний вираз, а серце билося в унісон з годинниками далекої Батьківщини.
Прожили вони отак років десять, не менше, коли одного разу колишній годинникар почув на базарі, як торговець з далекого краю розхвалював свій товар – різні дивовижі.
– А це, мої дорогенькі, насіння диво-дерева, що замінить цілий сад!
Горбань приступив ближче. Хтось спитав:
– Де таке було, щоб одне дерево та цілий сад замінило? Тоді треба, щоб на тому дереві росли і груші, і яблука, і горіхи...
– Звісно, ні! – вигукнув торговець. – Хто вміє думати, той зрозуміє. Для нього мій товар!
– Земля у нас кам’яниста, взимку – мороз, влітку – посуха. Чи зможе таке дерево вирости?
І на це торговець дав відповідь:
– У ледачого й на чорноземі не виросте.
– То правда, – загомоніли селяни.
Може б, хтось і купив диво-насіння, та тут торговицею прокотився гомін:
– Стражники! Стражники!
Люди кинулися врозтіч. Лихі люди були стражники. Приїжджали на конях на торговицю, брали все, що хотіли, і бешкетували: розбивали горщики, розсипали квасолю, виливали молоко на землю. І нещадно шмагали кожного, хто потрапляв під руку. Годинникар вже встиг продати свій товар огірки та цибулю, але теж побіг, намагаючись не згубити з очей торговця. Побачивши, що той не знає, де сховатися, горбань потягнув його за собою у бічну вулицю, і вони сховалися на обійсті бондаря, за діжками. Коли обоє віддихалися, горбань прошепотів:
– Не знаю, чи вистачить у мене грошей, аби купити диво-насінину. Ти не міг би хоча б її показати?
Торговець лукаво зблиснув очима.
– Люди повірять у що завгодно. Це лише реклама, щоб добре продати товар. Але у моєму краї, – показав він рукою на захід, – деякі дерева надзвичайно пишні й великі, бо їх охороняють духи. Людям невільно навіть ступати там, де вони ростуть. Не питай, як мені вдалося роздобути кілька насінин. Все, мені пора йти!
І він, потисши руку горбаню, побіг. У повітрі різко запахло свіжоскошеною травою, у провулку затупотіли коні, і хтось скрикнув від болю. Перед очима годинникаря поплив туман – і більше він нічого не пам’ятав. Коли все стихло, годинникар визирнув. Начебто скінчилося. Стражники поїхали. Він розтулив долоню: до спітнілої шкіри прилипла насінина, схожа на грушеву, тільки більша. Він хотів витерти руку, але подумав, що принесе її додому й подивиться, що з того виросте. І геть зовсім забув про торговця, з яким ховався за діжками.
Чоловік приніс додому насінину й віддав господареві:
– Посади, може, виросте дерево. Краще одне дерево, ніж зовсім без саду.
– Ти що, купив його?
– Само причепилося.
Довго вони думали, де посадити зернятко. Якщо це дерево, то не годиться садити його на грядках з городиною. Тінь заглушить усе. А оскільки вони хотіли спостерігати, як ростиме їхнє дерево, то посадили перед вікном хатини. Можна було спершу посадити в горщик, аби з паростком чогось не трапилось, але колишній воїн вважав, що лиш те виростає дужим і здоровим, котре не боїться вітру й стужі.
Зернятко проросло і за літо добряче витягнулося. У них не було досвіду садіння дерев, і вони думали, що так мусить бути. Одні дерева ростуть швидше, інші повільніше. На зиму годинникар обклав їхнє деревце соломою, щоб не змерзло, адже воно було таке тоненьке. Зрештою, який з нього був годинникар... Уже багато років він не тримав у руках годинника, а меч воїна заіржавів. Якби трапилась нагода, вони б згадали своє ремесло, будьте певні. Утім нагода трапляється, коли її шукаєш. А так годинникар дивився на захід і згадував місто з кам’яними статуями левів, натомість воїн згадував друзів, з якими ділився хлібом та водою.
А тепер вони мали дерево, яке навесні знову почало рости, і влітку гілля утворило крону, пишну та зелену. В майбутньому тінь могла загрожувати гарбузам та цибулі. Про це вони воліли не думати, однак думали. Бо жили з того, що вродив клаптик землі. Утім, можна було б знайти якийсь заробіток, наприклад, лагодити годинники. Але вони були такі бідні, що не наважувались перебратись до міста, втративши той мізер, що вже мали.
Минали дні, дерево росло на очах і до кінця літа обіцяло вкрити тінню всю хатину. Однієї ночі воїн і годинникар прокинулись від світла надворі. Вони вибігли й побачили на дереві тисячі вогників. То були крихітні чоловічки з ліхтариками, і їх зліталось дедалі більше.
Воїн перший зрозумів, до чого йдеться. Він кинувся до дерева, обхопивши його руками. Крилаті істоти хотіли відібрати в них дерево.
