Королівство не оранжерея, не притулок для книжок, навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де поруч існують світло й темрява, де щодня дня треба пробувати щось нове, порушувати правила, сперечатись із законами, створеними іншими.
Мудрість найліпше проростає в тихому куточку, а не в пишному палаці.
Коти – маленькі істоти, а люди – великі, тому вони по-різному дивляться на світ.
Король повинен виявляти волю народу, а не мудреців, навіть якщо вона буде не надто зручна.
Не книжки, а думки літають вільно по світі: не люди, а думки легко перетинають кордони.
Істина не може бути ні чорною, ні білою.
Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить їх читати.
У скупого господаря домовики не живуть.
Одна книжка може змінити життя, якщо потрапить до рук вчасно, а сто невчасних книжок не зачеплять душі.
Я думаю, що Королівство – це людина. Його стіни – це воля, його громадяни – думки, армія – тіло, а король – розум.
На межі світів не буває пір року.
Найлегше розділити біль з тим, кого рідко бачиш.
Коли пожалієш когось, то й тебе пожаліють. А як не пожаліють, значить, нема за що жаліти.
Принцами народжуються, а королями стають.
Не покладайся на комп'ютер: зберігай дані на дисках, а ще краще їх роздрукуй.
У тих, хто любить котів, не буває на них алергії.
Книжка, в якої можна бодай чогось навчитись, не є безнадійною.
Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.
Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.
Усе залежить від людини. Хтось довіряє, а хтось зловживає довірою. Такий наш світ. У ньому має бути справжнє світло, яке ніколи не зникає.
Я бажаю своїм ровесникам жити у правді, письменникам – творити у правді, а людям, що віддають себе любові, любити у правді.
Для тих, хто ніколи не бачив переліток, скажемо, що вони такі маленькі, що «семеро в одному чоботі танцюють». Так вважали у Серединному світі. Називали цих чарівних істот, які дбають про дерева й квіти, перелітками або майками, а ще ельфами, фейрі. Майки – бо від слова маїти, тобто прикрашати стіни зіллям на Трійцю та Івана Купала в Україні, а перелітки – зрозуміло, бо вони літають. Історії, що зібрані в цій книжці, це розповіді людей і котів з Королівства та Серединного світу. Вони лише трохи відкривають для нас, людей, цих загадкових істот, то правда, але краще трохи, ніж зовсім ніяк. Бо «Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, яке не знає нічого?».
В країні, що належала до Серединного світу, жив один чоловік, чиї очі раз у раз звертались у той бік, де щовечора заходило сонце. Там була його Батьківщина. Чоловік був бранцем старого воїна, що, покинувши своє небезпечне ремесло, повернувся додому, де мав клаптик землі й кривеньку стару хатину. Полонений не був воїном, він лагодив годинники у містечку, яке зруйнувало дощенту вороже військо. І мав на спині горб, через що не міг брати участь у битвах. Можливо, тому старий воїн і взяв його до себе, бо хотів врешті спокою й миру.
Горбань, проживши багато років на чужині, і досі чув у своїй голові цокання сотень годинників, що пройшли через його руки. Коли воїн із закривавленим мечем, розпашілий від битви, увірвався до маленької майстерні, то побачив за столом згорбленого чоловічка з лупою в руці, але не чув, як розмірено цокають серця годинників, що висіли на стінах, стояли на полицях, лежали на столі. І годинникареве серце билось так само розмірено й спокійно, однаково терпляче відлічуючи час війни й час миру.
Воїн не належав до тих, хто завдає удару в спину, тим більше безоружному. Коли згодом ділили бранців і здобич, він узяв собі того годинникаря, і той, без жодного слова, змирився зі своєю долею. Але не від страху. Ніщо не могло порушити спокою, що панував у нього в душі. Воїн пошкодив руку під час битви і колишня сила до неї вже не повернулась. Війна закінчилась і він знав, що то була його остання війна. Додому вони повертались пішки, тому дорога була довгою. Її вистачило якраз настільки, щоб воїн розповів про усі битви, в яких брав участь, а годинникар про ті годинники, які полагодив за своє життя. Прийшовши, вони більше не розмовляли, бо наговорились досхочу. Тому здебільшого мовчали.
