Всупереч очікуванням, на виході з таємного тунелю на них чекала варта. Як виявилося, командир оборони вирішив, що безпечніше буде розкрити правду довіреним людям, ніж ризикувати, що хтось ззовні несподівано вторгнеться. Сам син гетьмана дізнався про ці проходи від попереднього коменданта фортеці, який провів у ній все своє життя.
Він не був упевнений, чи старий вказав усі проходи, бо той не витримав тортур і повісився в підземеллі на розірваній на смужки сорочці. Відтоді в'язні в Сучаві сиділи в підземеллі майже голі. І таких в'язнів було чимало, бо підозрілий Тимошко кидав до темниці кожного, хто здавався йому ненадійним. Хоча останнім часом приплив підозрюваних значно зменшився. Але не тому, що серед обложених залишилися тільки перевірені, надійні люди. Просто Хмельницький не міг позбавити стіни захисників.
Однак він посилив варту перед дверима своєї кімнати, наказав постійно охороняти таємні проходи. Найбільше він хотів би їх засипати, але під час облоги не мав такої можливості. Не кажучи вже про те, що вони могли стати в нагоді в разі — не дай Боже — поразки і капітуляції.
Тимошко відклав пергаменти і знову почав ходити по кімнаті. Зовні панувала відносна тиша. Обидві ворожі сторони відпочивали після останнього артилерійського бою, було чутно лише поодинокі постріли, десь недалеко за вікном дзвонив важкий молот об ковадло. Ремісник ремонтував якусь зброю, а може, кував нову?
– Я справді не знаю, що про це думати. Якби прибула тільки ваша група, мені було б легше це зрозуміти. Але чому батько і тесть цілком окремо відправляють людей для моєї охорони?
– Хто його знає? – Мелех знизав плечима. – Може, вони про щось посварилися? Не нам про це питати. Ми самі були здивовані, коли виявилося, що ми всі вирвалися з битви, залишивши товаришів по зброї, щоб дістатися до Сучави. А це було нелегко, пане. Кільця облоги були щільно затягнуті, ляхи розставили щільні варти. Два дні ми спостерігали за ними, щоб цієї останньої ночі прорватися сюди.
Тимошко довго мовчав.
– Я не довіряю вам, панове молодці, – сказав він нарешті.
– І це не повинно вас дивувати.
– Ми можемо присягнути… – почав Семен, але його перервав глузливий сміх молодого Хмеля.
– Не глузуй, чоловіче. Якщо ви чесні люди, присяги мені ні до чого, а якщо ви зрадники, чого варті ваші запевнення?
Поріг замовк. Важко було заперечити справедливості цього твердження.
– Добре. – Тимошко важко зітхнув. – У мене є свої люди для охорони, не гірші за вас, і я їм довіряю.
"Настільки, наскільки взагалі можна комусь довіряти", – додав він про себе. – Поки що ви підете на мури допомагати в обороні, а я подумаю, що з вами робити. Впевнений, що хтось із вашої трійки бреше. Не знаю хто, але я дізнаюся, і тоді зрадники гірко пошкодують і будуть молитися про швидку смерть.
Козаки подивилися один на одного. Мелеху спало на думку, що виконати завдання буде нелегко. Тимошко не був таким дурним, як про нього іноді говорили. Можливо, жорстоким, але точно ще й хитрим. Важко підійти до такого дикого кабана, який весь час пильнує. До того ж, ці троє від гетьмана — справжні чорти. Вони точно будуть пильнувати юнака, навіть здалеку.
Тимошко не мав наміру продовжувати розмову. Він відправив козаків до квартирмейстера, а потім покликав командира особистої охорони.
— Ти будеш пильнувати за цими шістьма, як за зіницею ока. Ти маєш знати про кожен їхній рух. Якщо помітиш щось підозріле, негайно доповідай.
На мить він замислився, чи не сказати про свої підозри, але роздумав. Нехай капітан не попереджає, нехай спостерігає за всіма якнайпильніше.
Він взяв зі столу лист від батька. Старий лис відчув небезпеку, вирішив подбати про сина. Це зрозуміло. Але тепер залишалося питання, чи ті троє, які принесли листа, були тими самими, яких послав батько. Завжди обережний, він не назвав їхніх імен, написав лише про трьох юнаків. Ця обережність була зайвою. Якби ще польські війська не розбили підкріплення, справа була б більш певною, але так... Кожен міг перехопити цей лист у сум'ятиці. Так само, як і лист Лупу. Втім, другий міг бути підроблений. Тимошко не знав підпису господаря так добре, як підпис батька.
А крім того, з цього боку він міг очікувати підступу.
Адже він не знав, що задумав цей спритний візантієць.
Той, хто скинув з трону законного правителя, не заслуговує на довіру. І батько абсолютно йому не довіряв. Тому ж він поставив умову, що допомога господареві буде надана лише за згоду на шлюб Тимофія з Розандою. А тепер син гетьмана мав прийняти рішення, чи довіряти посланцям тестя, чи батька. І ті, і інші здавалися йому однаково підозрілими. Якби не те, що місто перебувало в облозі, і потрібні були вмілі руки для оборони, він би піддав їх тортурам і витягнув всю правду.
– Халаш! – гукнув він.
Увійшов молодий хлопчик, турецький полонений, протираючи сонні очі.
– Принеси мені міцного вина. Солодкого, як мед!
– Але, пане, сьогодні вранці картеч попала в льох і розбила бочки...
– Чому ніхто не повідомив?! — гримнув Тимошко.