– Нам світло не потрібне, — пробурмотів один із товаришів Павла. — Йому теж, як бачимо. – Він махнув рукою в бік високого чоловіка.
Той підійшов до ліжка, перевірив вузли. Від його дотику по тілі Тимошка пробіг неприємний дриж.
Він нібито відчув подих смерті. У цьому чоловікові було щось, що робило його темнішим за найглибшу темряву. У голосі того, хто говорив, молодий Хмельницький почув щось на зразок образи, а принаймні неприязні. Це означало, що нападники не були єдиним монолітом, у їхній співпраці з'явилися якісь тріщини. Треба спробувати цим скористатися, тільки спочатку нехай витягнуть йому ганчірку з рота.
– Але воно потрібно мені! — прогарчав Мелех. — У мене немає вовчих очей, як у цього... — Він замовк, очевидно не знаючи, як описати четвертого.
– Ката, — люб'язно підказав чоловік.
– Саме так, — кинув Мелех.
Тимошко від враження аж глибше вдихнув повітря.
Це змусило його задихнутися. Очі вилізли з орбіт, куля блювоти підійшла до горла. Побачивши, що відбувається, майстер Якуб вирвав кляп, але відразу натиснув на якусь точку на шиї лежачого. Це змусило Тимошку замість крику чи стогону видати лише тихе шипіння.
– Ну і навіщо було засовувати це йому в рот, якщо можна так? – сказав Мелех, який вже витягнув жар з луб'яного короба і встиг запалити маленьку свічку.
– Якби я так зробив з непритомним, він міг би легко задихнутися, – відповів кат. – А крім того, тепер він оцінить, що може вільно дихати і не буде намагатися робити якісь дурниці, правда, Тимофію Богдановичу?
Він вимовив ім'я та по батькові таким тоном, що Тимошко вскипів. Однак він все ще не міг нічого сказати, тому тільки дихав з люттю.
– Правда, Тимофію Богдановичу? – повторив з наголосом кат.
Тимошко кивнув головою.
Майстер Якуб знову доторкнувся до його шиї. Молодий Хмельницький закашлявся, і нарешті заговорив:
– Хто ви і чого хочете?
– Можна сказати, що кожен чогось трохи іншого, як я думаю, – коротко засміявся кат, – але насправді всі того самого...
□□□
Семен з жахом дивився на порожні ліжка Мелеха і його товаришів. З того моменту, як Тимошко відправив їх на мури, щось не давало йому спокою. Раніше, коли вони пробивалися сюди, не було часу думати, але під час тиші між обстрілами він почав замислюватися.
Чому, власне, Лупу послав когось захищати Тимошку, не домовившись з гетьманом? Він справді хотів захистити йому життя, чи йшлося про щось інше? Разом з Іллею вони дійшли висновку, що він просто хотів мати свої очі й вуха всередині фортеці. Звісно, очі й вуха людей, які стежили за тими, кого відправив Хмельницький. Іншого пояснення вони не могли знайти.
Але тепер, коли він стояв на варті й дивився на багаття, що палали в польському таборі, йому спало на думку, що це теж було б дивно. Мелех справді не мав причин любити гетьмана, а його товариші не дивилися на тих, хто вміє прив'язуватися до когось серцем або були б схильні служити всупереч серцю, навіть за великі гроші... Хоча хто знає таких мовчунів? Крім кількох слів, він не чув від них нічого протягом усього часу знайомства.
Але тепер, побачивши відкинуті, вже холодні ковдри людей, які в цей час мали б міцно спати, відпочиваючи після важкого дня, він переконався, що відбувається щось недоброго.
Лівка та Ілля підхопилися, відразу готові до дії, військовий досвід давав про себе знати.
– До кімнат Хмельницького! – крикнув Семен.
Питань не задавали. Тон голосу і дикий погляд Порога чітко говорили, що відбувається щось недоброго. Застібаючи ремені, вони бігли за Семеном, минаючи здивованих вартових.
Ніхто не наважився їх зупинити. Напевно, якби вони кралися або хоча б йшли, якийсь ревний вартовий спробував би розпитати, куди ж ці троє козаків прямують посеред ночі. Але оскільки вони бігли, не ховаючись, нікому й на думку не спало, що ці люди можуть хотіти зробити щось поганого. До того ж було видно, що велетень, який біг попереду, без слова змете кожного, хто спробує стати йому на заваді. Лише перед самим будинком Тимошки козаки натрапили на пильну сторожу.
– Стійте! — вигукнув сивий лейтенант з довгими, звисаючими вусами. — Хто ви і що тут шукаєте?
– Щоб допомогти… – почав Поріг, але замовк, отримавши сильного стусана в спину від Іллі.
Заєць мав рацію. Що він мав сказати? Що троє приятелів, з якими вони приїхали сюди, можливо, саме вбивають молодого Хмельницького?
– Допомогти? – зацікавився командир охорони. Він саме обходив пости навколо будівлі і був злий, як оса. Зараз він волів би сидіти в теплій казармі і обмацувати дружину корчмаря. Але сьогодні йому випала служба, хай йому грець! Якраз у той день, коли цей корчмар, заздрісний як собака і такий же пильний, звалився з гарячкою, не здатний ходити слідом за вродливою, пишною дружиною. — Допомогти кому?
– Наші друзі грають у кості там далі, у таверні "Під Батогом", – пояснив Заєць. – Кажуть, їм рідко так щастить, хочемо подивитися, а може, і самим щось поставити.