Сергій мало що з цього розумів, а точніше нічого, але це запам'яталося йому. Можливо, колись, коли він досягне похилого віку — якщо взагалі доживе — щось йому і спаде на думку. А поки що це здавалося йому нестерпним. Але старий вовк, коли він це казав, здавався певним у своїй правоті. А може, більше переконанням, ніж правотою? Ісусе Христе, рік тому Сергій і подумати не міг, що йому спадуть на думку такі думки... Але рік тому він був вільним козаком, відомим отаманом, на якого полювали вовки, і клявся помститися, яким він мало звертав увагу. Вони були не єдиними. Будь-який офіцер польської чи литовської армії віддав би річну зарплату, щоб похвалитися тим, що взяв у полон або вбив козацького хорунжого Сергія Костенка. Недарма гетьман доручив йому найскладніші та найнебезпечніші місії. Та, коли він винищив вовкозаків, мала бути саме такою, але виявилася різаниною... Він уникав спогадів, як міг, але жахливі образи поверталися до нього, проти його волі. Або, радше, чим більше він намагався не думати про це, тим більше вони поверталися до нього. Коли він поскаржився на це відлюднику, той безпорадно похитав головою.
– Ось так воно і є. Не тільки люди так відчувають, а також і вовки. Це одна з небагатьох речей, яка нас об'єднує та доводить нашу спорідненість. Погані спогади сильніші за добрі; вони можуть придушити перші. Але вовк знає, що таке обов'язок і як діяти, щоб залишатися в рамках права, а в людини є щось таке жахливе, як совість.
– А у вас її немає? — здивовано запитав Сергій. Він уже знав, що святий чоловік — це вовк, але це ще не до кінця усвідомлювалося.
– Я знаю, що це означає, — відповів відлюдник. – Я так довго був поруч з вами, що іноді мені здається, ніби це торкнулося і мене, але це не так.
– Але ж ви допомагаєте нужденним. Якби ви були звичайним вовком, хіба їх доля вас хвилювала?
– Це не так. – Відлюдник зітхнув, розмірковуючи, як пояснити це простому козакові. – Ми, вовки, суворо дотримуємося своїх законів, ти це чудово знаєш. Це знає кожен, і ми ніколи цього не приховуємо. Але буває й так, що той чи інший вовк накладає на себе обов'язок, встановлює для себе закон, якого вони повинні дотримуватися, бо інакше їхнє життя стає безглуздим. Буває й так, що зграя прирікає їх на ту чи іншу долю...
Сергій вивчав обличчя відлюдника. Вже зморшкувате, воно тепер ще більше стиснулося, нагадуючи зовсім висохле яблуко.
Це нагадало хорунжому дівчину з села неподалік від його хутора, несповна розуму, імені якої ніхто не пам'ятав, навіть її рідна мати, і всі називали її Личком. І не через свою велику красу, бо була вона надзвичайно потворною. Щоправда, у неї були великі, світлі, вічно відсутні очі, але доля не пощадила її, подарувавши їй не лише потворне обличчя, а й покривши його шрамами від віспи. Мабуть, саме під час хвороби Личко збожеволіла, і відтоді вона почала заговорюватися та робити з яблук людські обличчя. Здавалося, вона намагалася забути власну потворність, вирізаючи з фруктів гарні обличчя. У неї були золоті руки в цьому плані, і Сергій, коли одного разу, будучи прославленим воїном, приїхав відвідати рідне місто, був полонений щирістю рис вирізаних з яблук облич. Вони могли бути сумними, веселими або байдужими, залежно від настрою Личка під час роботи. Достатньо було дати їй шматочок солодкого пирога, і вона сідала різати з радісною посмішкою. А якщо хтось скоса дивився на неї або сварився, вона також відступала в куток і починала колупати соковите яблуко маленьким, дуже гострим ножем. Найцікавіше, що коли вона була щаслива, її роботи мали сумний вираз, а коли вона боялася, то надавала їм подоби задоволення, або принаймні байдужості. Але всі її роботи мали одну спільну рису – з часом плоди висихали, а через брак соку ставали морщинистими, ніби старіли, зрештою нагадуючи обличчя старих людей.
Саме так виглядав колишній чернець у той момент. Як найстаріші яблука в колекції Личка.
– Ви самі наклали на себе цю покуту, чи ваші співвітчизники змусили вас до цього? – спитав козак.
Пустельник повернувся і підкинув дров у вогонь.
– І те, й інше, – пробурмотів він. – У житті рідко все буває зрозумілим і простим. Мене вигнали з січі. Отаман і рада наказали мені служити людям до кінця життя. А тобі потрібно знати, що для вовка немає нічого більш принизливого.
– Це вони. А ви?
– І я сам вирішив, як це зробити. На щастя, цього не було наказано спеціально. Тому я спочатку став ченцем. Мені здавалося, що це буде найменш боляче. Казали, що це духовне служіння для інших, що священик — як пастух, який доглядає за вівцями.
– Так кажуть, — погодився Сергій. – І все ж ви втекли з монастиря.