Ловець повітряних зміїв полностью

Баба щось тихенько пробурмотів. Я хотів сказати, що мені прикро, та раптом почалося слиновиділення, а на задній стінці горла з’явився присмак жовчі. Я розвернувся, підняв краєчок брезенту та виблював за борт вантажівки, хоч вона і їхала. За моєю спиною баба перепросив інших пасажирів. Так, ніби те, що тебе захитує в авто, — злочин. Так, ніби у вісімнадцять років нудити вже не може. Я виблював ще двічі, і зрештою Карім таки погодився зупинитися, передусім щоб я не засмердів автомобіль, яким він заробляє на життя. Карім контрабандно перевозив людей — тоді це був доволі прибутковий бізнес — з Кабула, захопленого шураві[32], у відносно безпечний Пакистан. Нас він віз у Джелалабад, за 170 кілометрів на південний схід від Кабула, а вже там його брат Тур, у якого була більша вантажівка з другою чергою біженців, чекав, щоб відвезти нас через Хайберський прохід у Пешавар.

Карім звернув на узбіччя за кілька кілометрів на захід від Магіпарського водоспаду. Магіпар, дослівно «летюча риба», — це висока вершина зі стрімким схилом, що виходить на гідростанцію, збудовану німцями для Афганістану ще в далекому 1967-му. Ми з бабою проїжджали цю вершину безліч разів дорогою до Джелалабада — міста кипарисів і полів цукрової тростини, у якому афганці зазвичай відпочивали взимку.

Я зіскочив з кузова вантажівки та побрів до насипу при дорозі. У роті набралося повно слини — певна ознака, що от-от буде напад блювоти. Доплентався до краю скелі, став просто над глибокою долиною, потонулою в пітьмі. Нахилився, поклав руки на коліна і чекав приливу жовчі. Десь хруснула гілка, пугукнула сова. Вітер, тихий і холодний, похрускував між гіллям дерев і ворушив кущі, розкидані де-не-де схилом. А знизу долинав ледве чутний гомін води, що бігла долиною.

Я стояв на вигині дороги і думав про те, як ми з батьком залишили дім, де я жив усе своє життя. Ніби пішли десь поїсти: тарілки, замащені кофтою, згромаджені в мийнику на кухні; білизна до прання лежить у плетеному кошику у вестибюлі; незастелені ліжка; ділові костюми баби на вішаках у гардеробі. На стінах у вітальні досі висять гобелени, а мамині книжки так і стоять на полицях у кабінеті баби. Нашу таємну втечу могли виказати тільки невловні знаки: зникло весільне фото батьків, а також зернистий знімок мого діда та короля Надіра-шаха біля мертвого оленя. У шафах бракувало кількох речей. А ще зник записник у шкіряній оправі, що його Рахім-хан подарував мені п’ять років тому.

Вранці Джелалуддін — наш сьомий служник за минулі п’ять років — напевне, вирішить, що ми подалися на прогулянку або поїхали десь кататися. Ми йому нічого не сказали. У Кабулі вже нікому не можна було довіряти — за гроші чи під страхом розправи люди свідчили одне проти одного: сусід проти сусіда, діти проти батьків, брат проти брата, слуга проти господаря, друг проти друга. Я згадав співака Ахмада Загіра, котрий грав на акордеоні в мій тринадцятий день народження. Він поїхав покататися з приятелями, а згодом його тіло знайшли на узбіччі дороги — хтось пустив кулю йому в потилицю. Рафіки — товариші — були повсюди, вони розділили Кабул на дві групи: тих, хто шпигував, і тих, хто ні. Уся штука полягала в тому, що годі було здогадатися, хто до якої групи належить. За необережне зауваження у кравця, висловлене, поки той ушивав костюм, тебе могли запроторити в підземелля Пол-є-Чархі[33]. Поскаржишся на комендантську годину м’ясникові — і наступної миті ти вже за ґратами з дулом автомата Калашникова перед носом. Навіть за обіднім столом у власних оселях доводилося розмовляти дуже обачно — рафіки були й у шкільних класах, вони навчали дітей шпигувати за батьками: підказували, до чого саме прислухатися і кому розповідати почуте.

Що я робив на цій дорозі посеред ночі? Я мав би бути в ліжку, під ковдрою, а поруч лежала б книжка із загнутими кутиками сторінок. Це, певно, сон. Напевно. А завтра вранці я прокинуся, визирну з вікна — і не побачу ні похмурих російських солдатів, що патрулюють хідники; ні танків, що їздять туди-сюди вулицями мого міста, а їхні башти обертаються, мов гігантські пальці у жесті звинувачення; ні буту, ні комендантських годин, ні бронетранспортерів для особового складу російської армії, що кружляють ринками... Але раптом я почув, як позаду мене баба і Карім, курячи, обговорюють домовленість про Джелалабад. Карім запевняв бабу, що в його брата велика вантажівка, «відмінна і в першокласному стані», та що здолати шлях до Пешавара — це буденна справа.

— Брат довезе вас туди навіть із заплющеними очима, — сказав Карім.

А ще він розповів батькові, що вони з братом знають російських і афганських солдатів, які працюють на блокпостах, і що з ними домовлено про «взаємовигідну співпрацю». Значить, це не сон. Ніби для підтвердження над нашими головами зненацька проревів МІГ. Карім викинув сигарету, дістав з-за пояса пістолет. Тицяючи ним у небо і вдаючи, ніби стріляє, Карім сплюнув і облаяв МІГ.