Цікаво, де зараз Гассан, подумалося мені. А потім сталося неминуче. Я виблював на зарості бур’яну, і мої харкання зі стогонами потонули в реві МіГа, що поволі віддалявся.
Через двадцять хвилин ми вже пригальмували на блокпості біля Магіпару. Наш водій поставив вантажівку на нейтралку і зістрибнув на землю, щоб привітатися з голосами, які наближалися. Топтання ніг по гравію. Обмін репліками, коротко й приглушено. Спалах запальнички. «Спасіба».
Знову спалах запальнички. Хтось засміявся — я аж підстрибнув від різкого звуку, схожого на квоктання. Баба поклав руку мені на стегно. Той, хто сміявся, тепер завів пісню — давню афганську весільну пісню, яку він співав з російським акцентом, ламаючи мелодію та не втрапляючи в ноти.
Каблуки чобіт брязнули об асфальт. Хтось відкинув брезентове накриття з кузова вантажівки, і до нас зазирнули три обличчя. Перше — Каріма, інші два — солдатів. Один з них був афганець, а другий, що шкірився, — росіянин і мав лице, схоже на бульдожу морду, а з кутика його губ стирчала сигарета. Позаду них висів у небі білий, мов кістка, місяць. Карім і афганський солдат коротко перекинулися кількома словами мовою пушту. Я майже нічого не зрозумів — щось про Тура та його безталанність. Російський солдат запхнув голову вглиб кузова. Мугикав весільну пісню та відбивав пальцем такт по краю відкидного борту. Коли він переводив очі з пасажира на пасажира, я зауважив його засклілий погляд, помітний навіть у тьмяному світлі місяця. Незважаючи на холод, з чола йому стікав піт. Очі спинилися на молодій жінці в чорній шалі. Він заговорив до Каріма російською, не відриваючи від неї погляду. Карім коротко відповів російською, відтак солдат зреагував ще гострішою реплікою. Афганський солдат теж щось сказав — умовляв, понизивши голос. Проте росіянин щось прокричав — і обидва відступили. Я відчував, як поруч зі мною напружується баба. Карім прочистив горло, понурив голову. І сказав, що солдат хоче півгодини з жінкою в кузові вантажівки.
Молода жінка затулила шаллю все обличчя. Розридалася. Малюк, який сидів на колінах у батька, теж почав плакати. Обличчя її чоловіка зблідло, як місяць, що пропливав тим часом угорі. Чоловік попросив Каріма переказати «пану солдату-сагібу», щоб той виявив до них бодай дрібку милосердя, бо, може, в нього теж є сестра чи мати, а може, й дружина. Росіянин вислухав Каріма, а потім гаркнув кілька слів.
— Тільки такою ціною він нас пропустить, — сказав Карім. І не зміг подивитися в очі чоловіку тієї жінки.
— Але ж ми вже заплатили. Заплатили йому добрі гроші, — відказав той.
Карім і російський солдат переговорили.
— Він каже... він каже, що всяка ціна оподатковується.
Саме тоді підвівся баба. І настала вже моя черга хапати його за стегно, але батько відчепив мою руку і швидко вивільнив ногу. Підвівшись, він затулив місячне світло.
— Запитай дещо в цього чоловіка, — сказав баба. Він звертався до Каріма, але дивився простісінько на російського офіцера. — Запитай, де його сором.
Карім переклав.
— Він каже, що це війна. А на війні нема місця сорому.
— Скажи, що він помиляється. Війна не скасовує гідності. Війна
«Невже завжди треба поводитися як герой? — думав я, і серце моє тріпотіло. — Не можеш хоч раз не втручатися?» Проте я знав, що баба не вміє інакше — така вже його натура. Біда в тому, що через цю його натуру нас усіх зараз перестріляють.
Російський солдат сказав щось Карімові, його губи скривилися посмішкою.
— Ага-сагіб, — промовив Карім, — ці
— Що він сказав?
— Він сказав, що зажене в тебе кулю так само любо, як...
Карім затнувся, але кивнув у бік жінки, яка впала в око охоронцю. Солдат загасив недокурену цигарку і витягнув пістолет з кобури. «Тут бабі й смерть, — подумав я. — Ось що на нас чекає». Я подумки повторював молитву, яку вивчив ще в школі.
— Скажи йому, що я радше прийму від нього тисячу куль, аніж допущу таке безчестя, — мовив баба.
Пам’ять перенесла мене в той зимовий день, шість років тому. Я визираю з-за рогу, бачу завулок. Камаль і Валі притисли Гассана до землі. Ассефові сідниці стискаються і розтискаються, стегна рухаються вперед-назад. Ото герой з мене був! Я ж непокоївся лише про змія... Інколи я й сам сумнівався, чи справді я син баби.
Росіянин з бульдожим обличчям здійняв пістолет.
— Баба, будь ласка, сядь, — попросив я, торгаючи батька за рукав. — По-моєму він готовий тебе застрелити.
Баба ляснув мене по руці, щоб я відчепився.
— Невже я так тебе нічого й не навчив? — гаркнув він. І повернувся до солдата, який шкірився. — Скажи йому, хай добре постарається, щоб убити мене з першого пострілу. Бо якщо я не впаду на місці, то роздеру його, бісового сина, на шматки!
