Росіянин вислухав переклад, але його вишкір не змінився ні на мить. Він спустив курок. Націлив дуло бабі в груди. Серце калатало мені аж у горлі, я затулив обличчя руками.
Ревнув постріл.
«Усе, кінець. Мені вісімнадцять, і я тепер зовсім сам. На цій землі в мене вже нікого не залишилося. Баба загинув, доведеться його ховати. Де ж мені його поховати? І куди потім податися?»
Але вихор з уривків думок, що роїлися в моїй голові, зненацька вщух — я розтулив повіки і зрозумів, що баба й досі стоїть. А тоді побачив ще одного російського офіцера. Це з дула його спрямованої вгору гвинтівки струменів димок. А солдат, який збирався був пристрелити бабу, вже заховав зброю в кобуру. Він човгав ногами. Ніколи ще мені не хотілося так сильно плакати й сміятися водночас.
Другий російський офіцер, сивоволосий і кремезний, заговорив до нас ламаною фарсі. Вибачився за поведінку свого товариша.
— Росія посилає їх воювати, — сказав він. — Але ж вони ще хлопчиська: приїжджають сюди і шукають розради в наркотиках, — тут він докірливо глянув на молодого офіцера, як розгніваний батько на бешкетного сина. — Цей-от якраз підсів. Я намагався його спинити...
І він махнув, щоб ми їхали собі далі.
За кілька секунд вантажівка вже рушила. Я почув сміх, а потім голос першого солдата затягнув стару весільну пісню, безладно і фальшиво.
Ми їхали мовчки хвилин п’ятнадцять, а потім чоловік тієї жінки раптом підвівся і зробив те, що на моїх очах робили вже не раз: поцілував бабі руку.
Турова безталанність. Чи не про це я підслухав уривок розмови біля Магіпару?
Ми в’їхали в Джелалабад за годину до світанку. Карім хутко перевів нас від вантажівки до одноповерхового будинку на перетині двох ґрунтових доріг, уздовж яких стояли домівки з пласкими дахами, акації та зачинені крамниці. Коли ми дріботіли в будинок, тягнучи за собою майно, я мусив підняти комір пальта, щоб хоч якось захиститися від холоду. Чомусь мені запам’яталося, що тоді пахнуло редискою.
Щойно ми опинилися в тьмяній порожній вітальні, Карім замкнув вхідні двері й опустив замість завіс пошарпані простирадла. Потім глибоко вдихнув і повідомив нам погану новину: його брат Тур не зможе відвезти нас у Пешавар. Минулого тижня вибухнув двигун його вантажівки, і Тур досі чекає, поки підвезуть деталі.
—
Краєм ока я помітив якийсь порух. Потім у повітрі майнула розмита пляма, а далі я побачив притиснутого до стіни Каріма, який дриґав узутими в сандалі ногами за два фути над землею. Шию його стискали руки баби.
— Я скажу чому, — рикнув баба. — Тому що вже отримав гроші за свою ділянку дороги. І його обходить лише це.
Карім видавав придушені гортанні звуки. З кутиків його губ скрапувала піна.
— Опусти його, ага, бо ще вб’єш, — сказав один з пасажирів.
— Саме це я і збираюсь зробити, — відповів баба.
Ніхто з присутніх у кімнаті не сприйняв його слова як жарт. Карім почервонів і копав повітря ногами. Баба душив його, аж доки молода мати, та сама, яку вподобав російський офіцер, попросила спинитися.
Коли баба таки відпустив Каріма, той гепнувся на підлогу і качався по ній, силкуючись вдихнути. У кімнаті запала мовчанка. Ще й двох годин не минуло, відколи баба був ладен добровільно прийняти кулю, захищаючи честь жінки, якої навіть не знав. А тепер мало не задушив чоловіка, і охоче завершив би цю справу, якби не благання тієї самої жінки.
Щось загупало в сусідні двері. Ні, не в сусідні, а десь ізнизу.
— Що це? — запитав хтось.
— Інші, — сказав Карім, важко дихаючи. — Вони в підвалі.
— Скільки вони вже чекають? — мовив баба, нависаючи над Карімом.
— Два тижні.
— Здається, ти казав, що вантажівка зламалася минулого тижня.
Карім потер шию.
— Могла зламатися і на тиждень раніше, — каркнув хрипко.
— То скільки ще?
— Що?
— Скільки ще чекати на запчастини? — ревнув батько. Карім відсторонився, але нічого не відповів. Я радів, що було темно. Не хотів бачити знайомого вбивчого виразу на обличчі баби.
Мені в ніздрі вдарив сморід чогось вологого, схожого на цвіль, щойно Карім відчинив двері до скрипучих сходинок у підвал. Ми спускалися вервечкою. Сходинки аж застогнали під вагою баби. Зупинившись у холодному підвалі, я відчув, що за мною з пітьми стежать чиїсь очі. Роздивився фігури, скупчені в кімнаті, — їхні силуети гойдалися на стінах у тьмяному світлі двох гасових ламп. Глухий шемріт сновигав підвалом, десь ледь чутно дзюркотіли краплі води, і було ще щось, якийсь інший звук, неначе шкряботіння.
Баба зітхнув позаду мене і кинув сумки.
Карім сказав, що вантажівку, швидше за все, полагодять буквально за кілька днів. І тоді ми продовжимо шлях до Пешавара. До волі. До безпеки.
Підвал правив нам за оселю весь наступний тиждень, а третьої ночі я довідався, що то було за шкряботіння. Щури.
Коли очі звикли до темряви, я нарахував у підвалі близько тридцяти біженців. Ми сиділи пліч-о-пліч уздовж стін, їли крекери, хліб з маслом, яблука. Першої ночі всі чоловіки разом молилися. Один з біженців запитав бабу, чому той до них не долучається.
