Я не пам’ятав, якого місяця чи навіть якого року то було. Знав тільки, що цей спогад живе в мені — шматочок щасливого минулого, досконало захищений від зовнішніх впливів, дещиця кольору на сірому і порожньому полотні, на яке обернулися наші життя.
Решта подорожі збереглася в моїй пам’яті розкиданими впереміш клаптями й уламками спогадів, які то виринають, то зникають, а найкраще запам’яталися хіба що запахи та звуки: гарчання МіГів угорі; стакато пострілів; ревіння осла десь поблизу; теленькання дзвіночків і бекання овець; хрускіт гравію під шинами вантажівки; заливчастий плач немовляти в темряві; сморід бензину, блювотиння та гівна.
Наступним у пам’яті зринає сліпуче світло раннього ранку, коли я вибрався з паливної цистерни. Пригадую, як повернув обличчя до неба, примружився і дихав так, ніби у світі ось-ось закінчиться повітря. Потім ліг край ґрунтової дороги поблизу скелястого котловану та подивився на сіре ранкове небо із вдячністю за повітря, за світло, за те, що живий.
— Ми в Пакистані, Аміре, — сказав баба. Він стояв наді мною. — Карім каже, що викличе автобус, який довезе нас до Пешавара.
Я перекотився на груди, але так і не підвівся з прохолодної землі. Побачив наші валізи поза ногами баби. Крізь перевернуту дороги дриґом літеру V між його ніг я розгледів і цистерну, що стояла край дороги, й інших біженців, які вилазили з неї по задній драбині. А далі ґрунтова дорога котилася поміж полями, які свинцевим покривалом лежали під сірим небом, і зникала за пасмом чашоподібних пагорбів. Уздовж шляху тяглося невелике село, що піднімалося аж на вершину залитого сонцем схилу.
Мій погляд знову впав на наші валізи. Стало прикро за бабу. Він стільки всього спорудив, стільки планував, боровся, про щось непокоївся, про щось мріяв — і зрештою має отакий підсумок життя: один син, який постійно його розчаровує, і дві валізи.
Хтось закричав. Ні, не закричав. Заволав. Я побачив, що біженці збилися в коло, почув їхні стривожені голоси. Хтось вимовив слово «випари». Інший повторив його. Волання перетворилося на хриплий вереск, від якого, здавалося, от-от розірветься горло.
Ми з батьком поквапилися до юрми глядачів, проштовхалися крізь неї. Схрестивши ноги, в центрі кола сидів батько Камаля і гойдався туди-сюди, цілуючи сполотніле обличчя сина.
— Він не дихає! Мій хлопчик не дихає! — кричав.
Безживне тіло Камаля лежало в нього на колінах. Права рука випросталася, зм’якла та посмикувалася в такт батьковим риданням.
— Мій хлопчик! Він не дихає! О Аллах, допоможи йому дихати!
Баба опустився навколішки поруч із нещасним, обійняв його за плечі. Проте Камалів батько відштовхнув бабу й кинувся до Каріма, який із кузеном стояв неподалік. А далі все відбулося надто стрімко, це й бійкою не назвеш. Карім здивовано скрикнув і поточився. Я помітив змах руки й удар ногою. А вже за мить Камалів батько стояв і тримав у руках його пістолет.
— Не стріляй! — закричав Карім.
Та перш ніж хтось із нас устиг бодай щось сказати чи зробити, Камалів батько запхав дуло пістолета собі в рот. Я ніколи не забуду луни від того пострілу. І спалаху світла, і червоних бризок.
Мене зігнуло вдвоє, і я довго блював на узбіччі.
Баба був у захваті від самої
Але від життя в Америці у нього розвинулася виразка.
Пам’ятаю, як ми вдвох гуляли в Лейк-Елізабет-парку у Фрімонті — цей парк за кілька вулиць від нашої квартири — та спостерігали, як хлопчаки вправляються у бейсбольних подачах, а дівчатка хихочуть собі на гойдалках на майданчику. Під час таких прогулянок баба просвіщав мене щодо своїх політичних поглядів — то були довгі й заплутані міркування.
— Серед країн світу, Аміре, є тільки троє справжніх чоловіків, — казав батько. І перелічував їх на пальцях: Америка-рятівниця-від-печії, Британія та Ізраїль. — А всі інші, — додавав він зі звуком «пффф», — просто старі пліткарки.
Згадка про Ізраїль лютила афганців Фрімонта, вони звинувачували батька в прихильному ставленні до євреїв, а де факто — в антиісламізмі. Баба зустрічався з ними в парку на чай з пирогом
— Та вони просто не розуміють, — казав він мені згодом, — що релігія тут ні до чого.
На думку баби, Ізраїль був островом «справжніх чоловіків» серед моря арабів, які зовсім не дбають про власні інтереси, бо надто жирують зі своєю нафтою.
— Ізраїль те, Ізраїль се, — повторював баба з фальшивим арабським акцентом. — То зробіть щось нарешті! Дійте! Ви — араби, то хоч допоможіть палестинцям, чи що.
