Місіс Нгуен узяла в мене клаптик паперу й кивнула. Я помітив, що її руки трясуться сильніше, ніж зазвичай, і розізлився на бабу за те, що він змусив літню жінку отак тремтіти.
— Батько досі звикає до життя в Америці, — сказав я, ніби виправдовуючись.
Хотів розповісти їм, що в Кабулі замість кредитної картки користувалися відламаною гілкою. Ми з Гассаном несли таку палицю до пекаря. Він вирізав на ній позначки: одна зарубка — одна паляниця
Проте я нічого не розповів. Подякував містеру Нгуену за те, що не викликав копів. Відвів бабу додому. Він ображався і курив на балконі, а я тим часом готував нам рис і підливу з курячих шийок. Минуло вже півтора року, відколи ми зійшли з боїнга, що привіз нас сюди з Пешавара, а батько й досі звикає до нового життя.
Вечеряли ми мовчки. З’ївши ледве дві ложки, баба відсунув тарілку.
Я зиркав на нього через стіл: нігті нерівні й чорні від мастила для двигунів, зап’ястки подряпані, в одяг в’ївся запах заправної станції — пилу, поту і бензину. Немов удівець, який оженився вдруге, але ніяк не може забути померлої дружини. Йому бракувало полів цукрової тростини в Джелалабаді та садів у Пагмані. Бракувало юрмищ гостей у домі, бракувало прогулянок метушливими рядами ринку Шор і вітань з людьми, які знали і його, і його батька, і його діда, з людьми, з якими він мав спільних предків, з якими його поєднувало спільне плетиво минулого.
Я свої спогади в Америці зміг поховати.
Батько ж свої тут оплакував.
— Можливо, нам варто повернутися в Пешавар, — сказав я, спостерігаючи за льодом, що плавав у моїй склянці з водою.
У Пешаварі ми пробули шість місяців, чекаючи, доки Служба імміграції та натуралізації видасть візи. Наше похмуре помешкання з однією спальнею смерділо старими шкарпетками і котячими екскрементами, але поряд були знайомі люди — принаймні баба їх знав. Він запрошував увесь коридор сусідів до нас на вечерю — здебільшого то були афганці, що теж чекали на візи. Хтось приносив з собою таблу, а ще хтось — гармоніку. Заварювали чай. І ті, в кого більш-менш був голос, співали, аж доки сходило сонце, засинали комарі, а руки вже починали боліти від оплесків.
— Там ти був щасливіший, баба. Більшою мірою почувався як удома, — промовив я.
— У Пешаварі було добре мені. А тобі — ні.
— Тут ти мусиш багато працювати.
— Тепер усе не так уже й погано, — сказав він. Мав на увазі, що тепер працює на заправній станції менеджером удень. Та я помічав, як у вологі дні батько кривиться та розтирає зап’ястки. Як на його чолі виступає піт, коли він, поївши, тягнеться по пляшечку ліків від підвищеної кислотності. — Та й не заради мене ми сюди приїхали, правда ж?
Я потягнувся через стіл і поклав свою руку на його. Свою чисту м’яку руку студента на його спрацьовану, грубу й вузлувату. Пригадались усі вантажівки, іграшкові залізниці та велосипеди, які він купував мені ще в Кабулі. А тепер Америка. Останній подарунок Амірові.
Батько почав шукати роботу того ж тижня, що ми переїхали у США, і вже за місяць знайшов — почав працювати помічником на заправці біля Вашингтон-бульвару, яка належала одному з його афганських знайомих. Шість днів на тиждень баба тягнув дванадцятигодинні зміни: заправляв машини бензином, вів журнал, міняв мастило, мив лобове скло. Іноді я приносив йому ланч і бачив, як він шукає на полицях пачку цигарок, доки клієнт чекає по той бік замащеного прилавка. Під яскравими лампами денного світла батькове обличчя здавалося понурим і блідим. Коли я входив, теленькав електричний дзвінок понад дверима, і баба дивився на мене через плече, махав і всміхався, а його очі сльозилися від утоми.
Того самого дня, коли баба став до роботи, ми подалися у Сан-Хосе до нашої імміграційної офіцерки, місіс Доббінс — чорношкірої жінки з надмірною вагою, іскристими очима та ямочками на щоках. Якось вона розповіла мені, що співала в церковному хорі, і я не засумнівався — її голос викликав в уяві тепле молоко з медом. Баба кинув їй на стіл пачку продуктових талонів.
— Дякую, але мені вони не потрібні, — сказав він. — Я завжди працював. В Афганістані працював, і в Америці працюватиму. Дуже дякую, місіс Доббінс, але мені не потрібні гроші задарма.
Місіс Доббінс моргнула. Зібрала продуктові талони, перевела погляд з мене на бабу, ніби ми її розігрували або «підсовували фокуси», як казав Гассан.
— За п’ятнадцять років, що я тут працюю, ще ніхто так не робив, — промовила вона.
Отак баба поклав край принизливим моментам отримування в касі продуктових талонів і позбувся одного зі своїх найбільших страхів: що афганці коли-небудь побачать, як він купує їжу за державні кошти. Того дня баба вийшов із закладу соціального забезпечення, немов людина, що зцілилася від раку.
