Батько ненавидів Джиммі Картера, називав його «великозубим кретином». У 1980-х, ще коли ми були в Кабулі, США оголосили про бойкот Олімпійських ігор у Москві.
Однак смог на території затоки Сан-Франциско жалив йому очі, шум транспорту спричиняв головний біль, а пилок викликав кашель. Тутешнім фруктам завжди бракувало солодкості, воді — чистоти, а широкі поля й дерева взагалі не знати, куди ділися. Упродовж двох років я намагався вмовити батька піти на курси англійської як іноземної, щоб удосконалити свою кострубату мову. Та він лише насміхався.
— Авжеж, і тоді, коли я правильно вимовлю слово «кіт», учителька дасть мені блискучу зірочку, і я прибіжу додому та хвалитимуся тобі, — буркотів.
Однієї неділі навесні 1983-го я забрів у невеличку книгарню, де торгували вживаними книжками в м’якій палітурці, поблизу індійського кінотеатру, трохи на захід від того місця, де «Амтрак»[36] перетинав Фрімонт-бульвар. Я сказав бабі, що заскочу лише на п’ять хвилин, він здвигнув плечима. Батько працював на заправці у Фрімонті, а того дня в нього був вихідний. Я простежив, як баба пошкандибав через Фрімонт-бульвар і ввійшов у продуктову крамничку «Швидко й зручно», що належала літній в’єтнамській парі, містеру й місіс Нгуен. То були сиві та привітні люди; вона — з хворобою Паркінсона, він — зі штучним стегновим суглобом.
— Тепер він як людина на шість мільйонів доларів, — постійно повторювала місіс Нгуен, беззубо всміхаючись. — Аміре, пам’ятаєш серіал «Людина на шість мільйонів доларів»?
Тоді містер Нгуен супився, як Лі Мейджорс[37], і вдавав, наче біжить, як у сповільненій зйомці.
Я саме гортав сторінки пошарпаного видання про одну з таємничих пригод Майка Гаммера[38], аж раптом почув крик і дзвін розбитого скла. Впустив книжку і поквапився на той бік вулиці.
Нгуени стояли поза прилавком зі сполотнілими обличчями, притиснувшись до стіни. Містер Нгуен обхопив дружину за плечі. На підлозі валялися апельсини, перекинута стійка з журналами, розбита банка в’яленої яловичини та друзки скла в баби попід ногами.
Виявилося, баба не мав при собі готівки, щоб розрахуватися за апельсини. Він виписав містеру Нгуену чек, а той попросив у батька посвідчення.
— Він вимагає мої документи! — кричав баба мовою фарсі. — Ми вже майже два роки купуємо в нього клятющі фрукти та набиваємо його кишеню грішми, а цей псячий син хоче, щоб я йому документи показав!
— Баба, тут нічого такого, — сказав я, всміхаючись до Нгуенів. — Вони
— Не приходьте більше до нас, — озвався містер Нгуен, заступаючи собою дружину. І показав на бабу своїм ціпком. А потім повернувся до мене. — Ти приємний юнак, а от батько твій — псих. Йому сюди зась.
— Він що, вважає мене злодієм? — запитав баба, підвищуючи голос. На вулиці вже збиралися люди. Витріщалися на нас. — Що це за країна така? Ніхто нікому не довіряє!
— Я викликаю поліцію, — сказала місіс Нгуен, визирнувши з-за чоловіка. — Забирайтеся, або я викличу поліцію.
— Будь ласка, місіс Нгуен, не викликайте поліції. Я заберу його додому. Тільки не поліція, добре? Прошу вас.
— Так, забери його додому. Гарна думка, — погодився містер Нгуен. Його очі не відривалися від баби з-за біфокальних скелець у дротяній оправі.
Я повів батька до дверей. Виходячи, він копнув журнал. Я вивів бабу за двері та змусив пообіцяти мені, що він не ввійде знову в цю крамничку, а тоді повернувся та вибачився перед Нгуенами. Пояснив, що в батька важкі часи. Дав місіс Нгуен номер нашого телефону й адресу, сказав, що хочу відшкодувати збитки.
— Будь ласка, зателефонуйте мені, коли порахуєте суму. Я за все заплачу, місіс Нгуен. Мені дуже прикро.