Ловець повітряних зміїв полностью

Батько ненавидів Джиммі Картера, називав його «великозубим кретином». У 1980-х, ще коли ми були в Кабулі, США оголосили про бойкот Олімпійських ігор у Москві. «Вах-вах! — вигукнув тоді баба з огидою. — Брежнєв винищує афганців, а цей пожирач арахісу тільки й спромігся, що сказати: я не приїду поплавати в твоєму басейні!» Баба вважав, що Картер мимоволі посприяв комунізму більше, ніж сам Леонід Брежнєв. «Він не придатний керувати цією країною. Все одно, що посадити за кермо новісінького “кадилака” хлопчика, який навіть на велосипеді їздити не вміє». І Америка, і весь світ потребували сильного чоловіка. Чоловіка, якого поважали б, який діяв би, а не просто розмахував кулаками. І цей чоловік виявився Рональдом Рейганом. Коли Рейган виступив на телебаченні та назвав Шураві «Імперією зла», баба вийшов на вулицю та купив плакат із зображенням президента, який широко всміхався й показував, що все класно, піднявши великі пальці рук. Батько оправив плакат у рамку і повісив у коридорі, поруч із власним чорно-білим фото — тим, на якому він у тонкій краватці тисне руку королю Загіру-шаху. Нашими сусідами у Фрімонті були здебільшого водії автобусів, полісмени, працівники заправних станцій і неодружені матері, які жили за рахунок держави, — саме ті «сині комірці», прості робітники, які невдовзі задихнуться під подушкою, що її «рейганоміка» притисне їм до облич. Баба був єдиним республіканцем у всьому будинку.

Однак смог на території затоки Сан-Франциско жалив йому очі, шум транспорту спричиняв головний біль, а пилок викликав кашель. Тутешнім фруктам завжди бракувало солодкості, воді — чистоти, а широкі поля й дерева взагалі не знати, куди ділися. Упродовж двох років я намагався вмовити батька піти на курси англійської як іноземної, щоб удосконалити свою кострубату мову. Та він лише насміхався.

— Авжеж, і тоді, коли я правильно вимовлю слово «кіт», учителька дасть мені блискучу зірочку, і я прибіжу додому та хвалитимуся тобі, — буркотів.

Однієї неділі навесні 1983-го я забрів у невеличку книгарню, де торгували вживаними книжками в м’якій палітурці, поблизу індійського кінотеатру, трохи на захід від того місця, де «Амтрак»[36] перетинав Фрімонт-бульвар. Я сказав бабі, що заскочу лише на п’ять хвилин, він здвигнув плечима. Батько працював на заправці у Фрімонті, а того дня в нього був вихідний. Я простежив, як баба пошкандибав через Фрімонт-бульвар і ввійшов у продуктову крамничку «Швидко й зручно», що належала літній в’єтнамській парі, містеру й місіс Нгуен. То були сиві та привітні люди; вона — з хворобою Паркінсона, він — зі штучним стегновим суглобом.

— Тепер він як людина на шість мільйонів доларів, — постійно повторювала місіс Нгуен, беззубо всміхаючись. — Аміре, пам’ятаєш серіал «Людина на шість мільйонів доларів»?

Тоді містер Нгуен супився, як Лі Мейджорс[37], і вдавав, наче біжить, як у сповільненій зйомці.

Я саме гортав сторінки пошарпаного видання про одну з таємничих пригод Майка Гаммера[38], аж раптом почув крик і дзвін розбитого скла. Впустив книжку і поквапився на той бік вулиці.

Нгуени стояли поза прилавком зі сполотнілими обличчями, притиснувшись до стіни. Містер Нгуен обхопив дружину за плечі. На підлозі валялися апельсини, перекинута стійка з журналами, розбита банка в’яленої яловичини та друзки скла в баби попід ногами.

Виявилося, баба не мав при собі готівки, щоб розрахуватися за апельсини. Він виписав містеру Нгуену чек, а той попросив у батька посвідчення.

— Він вимагає мої документи! — кричав баба мовою фарсі. — Ми вже майже два роки купуємо в нього клятющі фрукти та набиваємо його кишеню грішми, а цей псячий син хоче, щоб я йому документи показав!

— Баба, тут нічого такого, — сказав я, всміхаючись до Нгуенів. — Вони повинні так робити.

— Не приходьте більше до нас, — озвався містер Нгуен, заступаючи собою дружину. І показав на бабу своїм ціпком. А потім повернувся до мене. — Ти приємний юнак, а от батько твій — псих. Йому сюди зась.

— Він що, вважає мене злодієм? — запитав баба, підвищуючи голос. На вулиці вже збиралися люди. Витріщалися на нас. — Що це за країна така? Ніхто нікому не довіряє!

— Я викликаю поліцію, — сказала місіс Нгуен, визирнувши з-за чоловіка. — Забирайтеся, або я викличу поліцію.

— Будь ласка, місіс Нгуен, не викликайте поліції. Я заберу його додому. Тільки не поліція, добре? Прошу вас.

— Так, забери його додому. Гарна думка, — погодився містер Нгуен. Його очі не відривалися від баби з-за біфокальних скелець у дротяній оправі.

Я повів батька до дверей. Виходячи, він копнув журнал. Я вивів бабу за двері та змусив пообіцяти мені, що він не ввійде знову в цю крамничку, а тоді повернувся та вибачився перед Нгуенами. Пояснив, що в батька важкі часи. Дав місіс Нгуен номер нашого телефону й адресу, сказав, що хочу відшкодувати збитки.

— Будь ласка, зателефонуйте мені, коли порахуєте суму. Я за все заплачу, місіс Нгуен. Мені дуже прикро.