Ловець повітряних зміїв полностью

Батько всміхнувся і сперся на підголівник — лобом майже торкався стелі. Ми мовчали. Сиділи в темряві, слухали, як з тихим клац-клац холоне мотор, як удалині виє сирена. Потім баба повернув голову в мій бік:

— Якби ж сьогодні з нами був Гассан.

Щойно я почув ім’я Гассана, горло мені стиснули сталеві руки. Я опустив вікно. І почекав, доки сталеві руки послаблять хватку.

Восени вступлю в коледж зі скороченим дворічним навчанням, сказав я бабі наступного дня після випуску. Він саме пив холодний чорний чай і жував зернята кардамону — такий у нього надійний засіб проти головного болю з похмілля.

— Виберу англійську як основний предмет, — продовжив я. І внутрішньо здригнувся, очікуючи на відповідь.

— Англійську?

— Літературну майстерність.

Батько обмірковував почуте. Сьорбнув чай.

— Ага, тобто оповідки. Будеш вигадувати оповідки?

Я втупився у свої ноги.

— А за це платять? За вигадування казочок?

— Якщо пишеш майстерно, — сказав я. — І якщо тебе помітять.

— А наскільки ймовірно, що тебе помітять?

— Ну, буває, помічають.

Батько кивнув.

— А що ти робитимеш, доки навчишся писати майстерно і доки тебе помітять? Як гроші будеш заробляти? А якщо одружишся, як будеш забезпечувати свою ханум[40]?

Я не спромігся підвести очі, щоб зустрітися з його поглядом.

— Я... знайду роботу.

— Он як, — сказав батько. — Вах-вах! Значить, якщо я правильно зрозумів, ти кілька років учитимешся, щоб отримати диплом, потім знайдеш собі чатті[41] роботу — як у мене, таку саму, на яку ти легко міг би влаштуватися й нині, — і все це заради крихітного шансу, що з дипломом хтось колись тебе... помітить.

Він глибоко вдихнув і сьорбнув чай. Пробурмотів щось про медичну чи юридичну школу і про «справжню роботу».

У мене палали щоки, в душі нуртувало почуття провини — провини за те, що здобуваю привілеї коштом батькової виразки, брудних нігтів і болю в зап’ястках. Але я вирішив стояти на своєму. Більше не хотів нічим жертвувати заради баби. Бо за останню принесену жертву я себе прокляв.

Баба зітхнув і кинув до рота цілу жменю кардамонових зерняток.

Іноді я сідав за кермо свого «форда», опускав вікна та годинами катався від Іст-Бей до Саут-Бей, до півострова й назад, їздив по нашій околиці Фрімонта решіткою обсаджених тополями вулиць, де в убогих одноповерхових будинках із заґратованими вікнами жили люди, які ніколи не тиснули руку королям, де старі автівки, на кшталт моєї, захляпували мастилом темне покриття під’їзних алей. У нашій околиці задні двори були обгороджені сірими сітчастими парканами. На занедбаних газонах перед будинками валялися іграшки, лисі шини та пивні пляшки з обдертими етикетками. Я проїжджав повз затінені парки, що пахнули корою, повз торгові центри, в яких могли б відбуватися п’ять турнірів бузкаші одночасно. Їхав своїм «торіно» до пагорбів Лос-Альтоса, пригальмовував біля маєтків з вітражними вікнами та срібними левами — вартовими кованих воріт; біля подвір’їв з доглянутими доріжками, вздовж яких стояли фонтани з херувимами, і на під’їздах не було жодного «форда торіно». Порівняно з такими маєтками, батьків будинок у Вазір-Акбар-Хані здавався халупою для прислужників.

Іноді в суботу я прокидався дуже рано і вирушав на південь сімнадцятою трасою, пхався «фордом» по звивистій дорозі через гори до Санта-Круза. Паркувався біля старого маяка і чекав на схід сонця: сидів у машині та дивився, як від води на берег накочується туман. В Афганістані океан я бачив хіба що в кіно. Сидячи в темряві поруч із Гассаном, я постійно розмірковував, чи справді морське повітря пахне сіллю, як я про це читав. Казав Гассанові, що колись ми забредемо на всіяну водоростями прибережну смугу, зануримо ноги в пісок і будемо дивитися, як вода витікає з-під пальців... Коли я вперше побачив Тихий океан, то мало не заплакав. Він був такий же просторий і синій, як океани на кіноекранах мого дитинства.

А ранніми вечорами я інколи лишав машину і пішки піднімався на міст понад швидкісною автотрасою. Притискався обличчям до огорожі та намагався порахувати миготливі червоні вогники задніх фар, що ряботіли на трасі, скільки сягало око. «Бе Ем Ве». «Сааби». «Порше». У Кабулі я таких автівок ніколи не бачив, там більшість людей їздила російськими «волгами», старими «опелями» чи іранськими «пайканами».

Минуло вже майже два роки, відколи ми приїхали у США, а мене й досі вражали розміри цієї країни, її величезність. За однією швидкісною автострадою поставала інша, за кожним містом з’являлося ще одне місто, за пагорбами здіймалися гори, за горами — знову пагорби, а далі — ще і ще, міста і люди.

Задовго до того, як російська армія вторглася в Афганістан, задовго до того, як спалили наші села та знищили школи, задовго до того, як у землю, мовби зерна смерті, було посаджено міни, а дітей почали ховати в могилах з нагромадженого каміння, Кабул став для мене містом привидів. Містом привидів із заячими губами.