Америка була інакша. Америка — то ріка, ревуча ріка, якій байдуже до минулого. Я міг увійти в цю ріку, відпустити свої гріхи аж на саме дно і дозволити воді занести мене хтозна-куди. Туди, де не буде ні привидів, ні спогадів, ні гріхів.
Уже за це я полюбив Америку.
Наступного літа, 1984-го року, коли мені виповнилося двадцять один, баба продав свій «б’юїк» і купив напіврозвалений бус «фольксваген» 71-го року за 550 доларів у одного давнього знайомого афганця, котрий викладав природничі науки в загальноосвітній школі Кабула. Того пообіддя, коли бус, чмихаючи і пускаючи гази, їхав угору вулицею до нашої ділянки, всі сусіди оберталися йому вслід. Батько заглушив мотор, і бус тихо закотився на призначене йому місце. Ми відкинулися на сидіння і сміялися, аж поки з очей потекли сльози та, що важливіше, поки сусіди вже напевне перестали на нас витріщатися. Бусик був жалюгідним каркасом з іржавого металу, замість вибитих вікон були почеплені чорні пакети для сміття, шини він мав майже лисі, а оббивку сидінь — протерту мало не до пружин. Проте старий учитель запевнив бабу, що мотор і трансмісія в порядку, і таки не збрехав.
Щосуботи баба будив мене на світанку. Поки він одягався, я проглядав оголошення в місцевих газетах і обводив кружечком ті, в яких ішлося про гаражні розпродажі. Ми прокладали собі маршрут: спершу Фрімонт, Юніон-Сіті, Ньюарк і Гейвард, а потім — Сан-Хосе, Мілпітас, Саннівейл та Кемпбелл, якщо стане часу. Баба кермував, попиваючи гарячий чай з термоса, а я був штурманом. Ми спинялися біля гаражних розпродажів і купували мотлох, який людям був уже не потрібний. Торгувалися за старі швейні машинки, однооких ляльок Барбі, дерев’яні тенісні ракетки, гітари з неповним набором струн і давні пилосмоки «Електролюкс». До середини дня ми забивали бус вживаними речами. А в неділю рано-вранці їхали на блошиний ринок Беррієсса в Сан-Хосе, винаймали там місце і продавали весь той мотлох з невеликою націнкою: чиказька платівка, яку ми напередодні придбали за четвертак, могла піти за долар, а набір з п’яти платівок — за чотири; роздовбану швейну машинку «Зінґер», придбану за десятку, можна було продати навіть за двадцять п’ять баксів, якщо трохи поторгуватися.
До того літа афганські родини працювали вже по всьому блошиному ринку в Сан-Хосе. Між рядами секції вживаних речей звучала афганська музика. Серед афганців на ринку побутувало неписане правило: привітатися з дядьком навпроти, запросити його на картопляні
Стрімкіше за чай між тими рядами текли тільки афганські плітки. Саме на блошиному ринку, попиваючи зелений чай з мигдалевими
Інколи я стояв коло ятки, а баба тим часом неквапно крокував рядами, поважно склавши руки на грудях, і вітався з тими, кого знав іще з Кабула: механіками та кравцями, які продавали ношені вовняні пальта та подряпані велосипедні шоломи, з колишніми консулами, безробітними хірургами та університетськими професорами.
Одного раннього суботнього ранку в липні 1984-го, поки баба розкладався, я купив нам дві кави в кіоску з харчами, а коли повернувся, то побачив, що батько розмовляє зі старшим чоловіком непересічної зовнішності. Я поставив каву на задній бампер буса, біля наліпки «Рейган/Буш‘84».
— Аміре, — сказав баба, підкликаючи мене, — це генерал-сагіб, містер Ікбал Тагері. У Кабулі він здобув військові нагороди. Працював на міністерство оборони.
Тагері. Де я раніше чув це прізвище?
Генерал засміявся як людина, звикла бувати на вечірках і сміятися за сигналом після жартиків важливих людей. У нього було рідке сріблясто-сиве волосся, зачесане назад від гладкого засмаглого лоба, і білі пасемця в кущистих бровах. Від генерала пахло одеколоном, а вбраний він був у сталево-сірий костюм-трійку, запрасований до блиску; на жилетці висів золотий ланцюжок від кишенькового годинника.
— Таке пишне представлення, — сказав чоловік глибоким, добре поставленим голосом. —
«Вітаю, дитино моя».
—
Хватка його тонких рук виявилася міцною, ніби під вологою шкірою ховалася сталь.
