Ловець повітряних зміїв полностью

В Афганістані перша ніч місяця джаді[47], перша ніч зими і найдовша ніч року зветься ялда. Щоб пережити цю найдовшу з ночей, ми з Гассаном, за традицією, не спали допізна, запхавши ноги під курсі. Алі ж тим часом кидав яблучні шкірки в пічку та розповідав нам стародавні казки про султанів і злодіїв. Саме від Алі я дізнався про вірування, пов’язані з ялдою, за якими нічні метелики кидаються на полум’я свічки, а вовки видираються на гори в пошуках сонця. Алі присягався: якщо цієї ночі їсти кавун, то наступного літа не потерпатимеш од спраги.

Трохи старшим я довідався з поезії, що ялда — це ніч без зірок, коли змучені тугою закохані не сплять, щоб перетривати безкінечну темряву й дочекатися сходу сонця, яке приведе до них рідну душу. Після зустрічі з Сораєю Тагері кожна ніч тижня була для мене як ялда. А недільними ранками я прокидався, підводився з ліжка — і вже бачив подумки карі очі й обличчя Сораї Тагері. Їдучи в бусі з бабою, я рахував милі до заповітного видовища: як вона, босонога, сидить і впорядковує пожовклі енциклопедії в картонних коробках. Туфельки біліють на тлі асфальту, а на тендітних зап’ястках теленькають срібні браслети. Я думав про тінь від її волосся, яке скочується зі спини і розсипається оксамитовою завісою. Сорая. Принцеса Барахолки. Ранкове сонце моєї ялди.

Я вигадував приводи прогулятися тим рядом — на що баба реагував грайливим гмиканням — і проминути ятку Тагері. Махав генералу, вбраному в незмінний сірий костюм, запрасований до блиску, а він махав мені у відповідь. Часом генерал підводився зі свого директорського крісла, і ми перекидалися кількома словами про моє писання, про війну, про те, як нині торгується. Силою волі я змушував себе не відводити погляд, не шукати очима Сораю, котра сиділа й читала книжку в м’якій палітурці. Потім ми з генералом прощалися, і я намагався відходити з випростаною спиною.

Інколи Сорая сиділа сама, бо генерал ішов кудись в інші ряди поговорити зі знайомими, і тоді я проходив повз, удаючи, ніби не знаю її, хоча насправді до смерті хотів познайомитися. Інколи поруч з нею була огрядна жінка середнього віку з блідою шкірою та фарбованим рудим волоссям. Я пообіцяв собі, що заговорю з Сораєю до кінця літа, але ось уже й школи відчинили свої двері, і листя почервоніло, а відтак пожовкло й опало, пронеслися зимові дощі та розбудили біль у суглобах баби, потім вибрунькувалося молоде листя, а мені так і не стало мужності, отієї діль, щоби бодай зазирнути їй у вічі.

Весняна чверть завершилася наприкінці травня 1985-го. Я здав на відмінно всі загальноосвітні дисципліни, і то було неабияке диво, адже під час лекцій я здебільшого думав про делікатний вигин Сораїного носа.

І от однієї спекотної літньої неділі ми з бабою сиділи у своїй ятці на блошиному ринку й обмахували обличчя газетами. Хоч сонце й дихало жаром, ніби розпечена праска, людей на ринку того дня було чимало, і продажі тішили: було тільки пів на першу, а ми вже вторгували 160 доларів. Я підвівся, потягнувся і запитав батька, чи не проти він випити кока-коли. Батько сказав, що дуже навіть за.

— Обережно, Аміре, — сказав він, щойно я ступив крок.

— Баба, ти про що?

— Я тобі не агмак[48], не роби з мене дурня.

— Не розумію, про що ти.

— Затям, — сказав баба, тицяючи в мене пальцем. — Він пуштун аж до кісток. У нього є нанґ і намус.

Нанґ. Намус. Честь і гордість. Догмати чоловіків-пуштунів. Особливо в усьому, що стосується їхніх дружин. Або доньок.

— Я йду по напої, і все.

— Прошу, тільки не осором мене.

— Не осоромлю. Господи, баба!

Він прикурив цигарку й узявся знову обмахуватися газетою.

Спершу я подався до кіоску з їжею, а тоді повернув ліворуч біля ятки з футболками — там за 5 баксів можна було надрукувати на білій нейлоновій футболці обличчя Ісуса, Елвіса, Джима Моррісона або й усіх трьох одночасно. Згори лунала музика маріачі[49], пахло соліннями та м’ясом-гриль.

Я помітив сірий фургон Тагері за два ряди від нашого, поблизу кіоску, де продавали манго на паличці. Сорая була сама, читала. Сьогодні — в білій літній сукні до щиколоток. У босоніжках з відкритими носками. Коси зібрані ззаду та оздоблені шпилькою у формі тюльпана. Я збирався просто пройти повз і був певен, що так і роблю, та враз зупинився коло білої скатерки Тагері й витріщився на Сораю, від якої мене відділяли щипці для завивки та старі краватки. Вона звела очі.

— Солям, — привітався я. — Вибач, що я такий мозагем, турбую тебе.

— Солям.

— А генерал-сагіб десь тут є? — запитав я. Вуха в мене палали. Не міг змусити себе подивитися їй в очі.

— Пішов отуди, — відказала Сорая. І показала праворуч. Браслет ковзнув їй до ліктя — срібне на оливковому.

— Перекажеш йому, що я підходив висловити пошану?

— Перекажу.

— Дякую, — сказав я. — О, до речі, мене звуть Амір. Щоб ти знала. Ну, треба ж буде сказати генералу. Що я підходив. Щоб... висловити пошану.

— Так.

Я переступив з ноги на ногу, прочистив горло.

— Ну, я вже піду. Вибач, що потурбував.

— Ні, анітрохи, — відповіла Сорая.