Ловець повітряних зміїв полностью

— Амір збирається стати видатним письменником, — озвався баба. По цих словах я глянув на нього раз, а потім удруге. — Він завершив перший курс коледжу та має найвищі бали з усіх предметів.

— Коледжу зі скороченим дворічним навчанням, — виправив я батька.

— Машалла, — сказав генерал Тагері. — То, може, ти писатимеш про нашу країну, про її історію? Чи економіку?

— Я пишу художні тексти, — відповів я, згадавши про дюжину оповідань, записаних в оправленому шкірою блокноті, що його подарував мені Рахім-хан. І здивувався, бо при цьому чоловікові мені раптом стало соромно за них.

— А, то ти оповідач, — промовив генерал. — Що ж, людям потрібні вигадані історії, щоб відволіктися від важких часів, як-от нині.

Він поклав руку бабі на плече та звернувся до мене:

— До речі, про історії. Одного літа ми з твоїм батьком полювали на фазанів у Джелалабаді. Славні були часи. Наскільки я пам’ятаю, в мисливстві твій батько так само гостроокий, як і в бізнесі.

Баба копнув носаком черевика дерев’яну ракетку на наш розстелений брезент.

— Не в усякому бізнесі.

Генерал Тагері спромігся всміхнутися водночас і сумовито, і ввічливо, зітхнув і поплескав бабу по плечі.

— Зендеґі міґзара, — сказав він. «Життя триває». І подивився на мене. — Ми, афганці, схильні все перебільшувати, бачєм, і я чув, як багатьох людей легковажно називали великими. Але твій батько особливий: він належить до тієї меншості, яка й справді заслуговує на це звання.

Коротка промова прозвучала так, як виглядав його костюм: часто вживана і неприродно блискуча.

— Ви мені лестите, — сказав баба.

— Анітрохи, — відповів генерал, схиляючи голову набік і притискаючи руку до грудей на знак смирення. — Хлопці й дівчата повинні знати спадок своїх предків.

Тоді повернувся до мене.

— Ти цінуєш свого батька, бачєм? Чи справді ти його цінуєш?

— Балєй[45], генерале-сагіб, звісно, — відповів я, хоча звертання «дитино моя» мені страх як не подобалося.

— Тоді вітаю, ти вже на півдорозі до того, щоб стати чоловіком, — сказав він без тіні гумору, зовсім без іронії — банальний комплімент невігласа.

— Падар[46]-джан, ти чай забув, — озвався юний жіночий голос.

Вона стояла позаду нас — красуня з тонким станом і оксамитовим вугільно-чорним волоссям, — тримала в руках відкритий термос і пінопластовий стаканчик. Я моргнув, серце моє забилося швидше. У неї були густі чорні брови, що сходилися на переніссі, як вигнуті дугою крила птахи в польоті, і носик з делікатною горбинкою, як у принцеси стародавньої Персії — можливо, як у Тагміне, дружини Рустама й матері Сограба з «Шах-наме». Її очі кольору волоських горіхів, затінені віялом вій, зустрілися з моїми. Затрималися на мить. І пурхнули далі.

— Серденько, ти така люб’язна, — сказав генерал Тагері.

Узяв з її рук стаканчик. Перш ніж дівчина обернулася й пішла, я помітив, що на гладенькій шкірі трохи нижче лінії підборіддя в неї є родима пляма у формі півмісяця. Дівчина рушила до темно-сірого буса за два ряди від нас і сховала там термос. Стала навколішки між коробок зі старими платівками та книжками в м’яких палітурках, і її волосся плавно перекотилося набік.

— Моя донька, Сорая-джан, — мовив генерал Тагері. Глибоко зітхнув, немов хотів змінити тему розмови, і глянув на свій золотий кишеньковий годинник. — Що ж, час іти розкладатися.

Вони з бабою поцілувалися в щоку, а мені він потиснув руку обома своїми.

— Хай тобі щастить у письменстві, — сказав, дивлячись на мене.

Блідо-блакитні очі зовсім не відображали його думок.

Решту дня я боровся з бажанням поглянути на той сірий бус.

А дорогою додому мене осяяло. Тагері! Так і знав, що прізвище якесь знайоме.

— Баба, а про доньку Тагері не пускали якихось чуток? — я намагався говорити невимушено.

— Ти ж мене знаєш, — відповів той, повільно кермуючи бусом у черзі до виїзду з блошиного ринку. — Коли розмови переростають у плітки, я йду геть.

— Але плітки були, правда? — допитувався я.

— Чому питаєш? — батько глянув на мене з удаваною скромністю.

Я знизав плечима і спромігся всміхнутись у відповідь.

— Просто цікаво.

— Справді? Цікаво та й усе? — уточнив він, затримавши на мені грайливий погляд. — Вона справила на тебе враження?

Я закотив очі.

— Та ну, баба.

Батько всміхнувся і вивів бус з території блошиного ринку. Ми помчали до траси 680. Якийсь час їхали мовчки.

— Я чув лише про якогось чоловіка, і що все... пішло не так.

Батько говорив так серйозно, ніби повідомляв, що в Сораї рак грудей.

— А-а-а.

— Кажуть, вона порядна дівчина, працьовита і добра. Проте відтоді у двері генерала не постукав жоден хастеґяр, жоден наречений, — баба зітхнув і додав: — Напевне, це несправедливо, Аміре, але події кількох днів, а іноді й одного-єдиного дня, можуть уплинути на все життя.

Тієї ночі, лежачи в ліжку без сну, я думав про родиму пляму у формі півмісяця на шкірі Сораї Тагері, про її делікатно вигнутий ніс і згадував, як її сяйливі очі на мить затримали погляд на моїх. Серце завмирало від згадки про неї. Сораю Тагері. Мою Принцесу Барахолки.