Ловець повітряних зміїв полностью

— Сідай, Аміре-джан, — сказала Джаміля. — Сорає, бичем, подай-но йому стілець. І помий один з персиків. Свіженькі й солоденькі.

— Ні, дякую, — відказав я. — Мені вже час. Батько чекає.

— Невже? — промовила ханум Тагері, вочевидь, вражена тим, що я вчинив ввічливо і відхилив її пропозицію. — Тоді на, візьми хоч із собою.

Вона вкинула по кілька ківі та персиків у паперовий пакет і наполягла, щоб я його взяв.

— Перекажи солям батькові. І приходь до нас іще.

— Прийду. Дякую, хала-джан.

Краєм ока я помітив, що Сорая відвела погляд.

— Я думав, ти пішов по кока-колу, — сказав баба, беручи пакет з персиками. Дивився на мене серйозно та глузливо водночас. Я почав був щось вигадувати, але він відкусив персик і похитав головою:

— Не варто, Аміре. Просто пам’ятай мої слова.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я пригадував, як цятки сонячного світла витанцьовували в Сораїних очах, пригадував ніжні западинки в неї понад ключицями. Раз по раз прокручував подумки наш діалог. Вона сказала: «Я чула, ви пишете», — чи: «Я чула, ви письменник»? Як саме? Я копирсався у своїх паперах і витріщався в стелю, нажаханий перспективою шести напружених безкінечних ночей ялда до наступної зустрічі з Сораєю. Так тривало кілька тижнів. Я чекав, поки генерал вирушить прогулятися, а тоді йшов повз ятку Тагері. Якщо ханум Тагері була на місці, вона пропонувала мені чай і колчі, ми балакали про старий добрий Кабул, про спільних знайомих, про її артрит. Без сумніву, Джаміля помітила, що моя присутність завжди збігалася з відсутністю її чоловіка, проте не показувала цього.

— Ой, а ти щойно розминувся з нашим какою, — казала вона.

Якщо чесно, мені навіть подобалося, коли ханум Тагері була поблизу. І не тільки через її приязність, а й тому, що в її товаристві Сорая ставала менш напруженою та балакучішою. Так, ніби присутність матері узаконювала все, що між нами діялося, а от при генералові такого точно не було б. Співучасть ханум Тагері якщо й не убезпечила нас від пліток, то принаймні зробила наші зустрічі не надто цікавими для пліткарів, хоча її майже надмірне раболіпство переді мною, вочевидь, бентежило Сораю.

Одного дня ми з Сораєю були в ятці самі, розмовляли. Сорая розповідала про школу і про те, що вона теж здобуває загальну освіту в Олоуні — коледжі зі скороченим навчанням у Фрімонті.

— Яка в тебе спеціалізація?

— Хочу стати вчителькою, — відказала Сорая.

— Вчителькою? Чому?

— Завжди хотіла нею стати. Коли ми жили у Вірджинії, я отримала посвідку викладачки англійської як іноземної, і тепер викладаю в громадській бібліотеці один вечір на тиждень. Мама в Кабулі теж працювала вчителькою, викладала фарсі та історію в Зарґунській загальноосвітній школі для дівчат.

Пузатий чоловік у повстяному капелюсі запропонував три долари за набір ароматичних паличок, який коштував п’ять. І Сорая погодилася. Гроші вкинула в коробку з-під цукерок, що стояла біля її ніг. Сором’язливо поглянула на мене:

— Хочу розказати вам одну історію, — сказала, — тільки мені трохи ніяково.

— Розказуй.

— Та це дурниця.

— Будь ласка, розкажи.

Вона засміялася.

— Ну, ще в Кабулі, коли я була в четвертому класі, батько найняв жінку на ім’я Зіба, щоб та допомагала по господарству. У неї в Ірані, у Мешгеді, жила сестра, а Зіба була неписьменна, тому просила мене вряди-годи писати тій сестрі. Сестра відповідала, і я читала Зібі її листи. Одного дня я запитала Зібу, чи хоче вона навчитися читати й писати. Зіба широко мені всміхнулася, примружила очі та сказала, що хоче і то дуже. Отож я виконувала домашнє завдання, а потім садовила Зібу за кухонний стіл і навчала її алеф-бе. Пам’ятаю, інколи я підводила погляд від домашніх завдань і бачила, як у кухні Зіба помішує м’ясо в скороварці, а тоді бере олівець і робить абеткові вправи, які я задала їй минулого вечора.

Хай там як, але за рік Зіба вже читала дитячі книжки. Ми сиділи у дворі, й вона читала мені історії про Дару та Capy — повільно, але правильно. Почала називати мене моалем Сорая, учителька Сорая, — і вона знову засміялася. — Знаю, звучить по-дитячому, та коли Зіба написала першого свого листа, я зрозуміла, що хочу бути лише вчителькою і це назавжди. Я так пишалася Зібою і відчувала, що зробила щось справді важливе, розумієте?

— Так, — збрехав я.

І згадав, як користався зі своєї освіченості, щоб висміювати Гассана. Як дражнив його за те, що той не розуміє довгих слів.

— Батько хоче, щоб я здобула правничу освіту, мама постійно натякає на медичну, але я стану вчителькою. Вчителям небагато платять, але це те, чого я хочу.

— Моя мати теж була вчителькою, — сказав я.

— Знаю, — відповіла Сорая. — Мама мені розповідала.

А тоді її обличчя залилося рум’янцем, бо вона себе виказала: вони з мамою позаочі «балакають про Аміра». Я доклав чимало зусиль, щоб не всміхнутися.

— Я тобі дещо приніс. Як і обіцяв.

Витяг з кишені кілька скріплених степлером аркушів. І вручив їй одне зі своїх оповідань.

— О, ти не забув, — сказала Сорая, мало не сяючи. — Дякую!