Ловець повітряних зміїв полностью

Я ледве вистиг зауважити, що це вона вперше звернулася до мене на «ту», а не на формальне «шома», аж раптом її усмішка згасла. Обличчя зблідло, а погляд зосередився десь позад мене. Я обернувся. І опинився лицем до лиця з генералом Тагері.

— Амір-джан. Наш натхненний оповідач. Яка радість, — сказав він. І стримано всміхнувся.

— Солям, генерале-сагіб, — озвався я, але губи мої ледве ворушилися.

Він обминув мене і рушив до ятки.

— Чудовий нині день, правда? — промовив, зачепився великим пальцем, мов гачком, за нагрудну кишеню жилетки, а другу руку простягнув до Сораї. Вона віддала йому аркуші. — Кажуть, цього тижня дощитиме. Важко повірити, еге ж?

Генерал кинув скручені аркуші паперу в кошик для сміття. Тоді повернувся до мене та лагідно поклав руку на плече. Ми разом зробили кілька кроків.

— Розумієш, бачєм, я встиг заприязнитися з тобою. Ти порядний хлопець, я щиро так вважаю, але... — генерал зітхнув і помахав рукою, — навіть порядним хлопцям доводиться дещо нагадувати. Тож мій обов’язок нагадати тобі, що тут, на блошиному ринку, всі рівні.

Тагері замовк. Уп’явся в мене порожнім поглядом.

— Розумієш, усі тут оповідачі, — він усміхнувся, показавши ідеально рівні зуби. — Неодмінно перекажи моє шанування батькові, Аміре-джан.

Опустив руку. Ще раз усміхнувся.

— Щось не так? — запитав баба.

Він саме брав гроші в літньої пані за коника-гойдалку.

— Нічого, — відказав я. І сів на старий телевізор. Але потім усе йому розповів.

— Ах, Аміре, — зітхнув батько.

Однак виявилося, що часу довго все це обмірковувати в мене не було.

Тому що наприкінці тижня баба підхопив застуду.

Усе почалося з сухого уривчастого кашлю та нежитю. Нежить він здолав, а от кашель ніяк не хотів відступати. Батько кашляв у хустинку, яку тримав у кишені. Я все хотів її оглянути, проте він мене відганяв. Баба ненавидів лікарів і лікарні.

Наскільки я знаю, в лікаря він був єдиний раз — коли підхопив у Індії малярію.

Через два тижні я помітив, що батько викашляв у туалет грудку харкотиння з кров’ю.

— І давно це в тебе так? — запитав я.

— Що на обід? — запитав він.

— Я везу тебе до лікаря.

Хоча баба працював менеджером на заправній станції, власник не запропонував йому медичного страхування, а мій недбалий тато і не наполягав. Тож я відвіз його до окружної лікарні в Сан-Хосе. Худющий лікар з припухлими повіками представився ординатором з дворічним стажем.

— На вигляд він молодший за тебе і хворіший за мене, — буркнув баба.

Ординатор відправив нас униз на рентген грудного відділу. Коли медсестра знову запросила нас у кабінет, він заповнював форму.

— Віднесіть це в реєстратуру, — сказав, швидко шкрябаючи ручкою.

— Що це? — запитав я.

— Направлення.

Шкряб-шкряб.

— Куди?

— У пульмонологічну клініку.

— Навіщо?

Ординатор глянув на мене бігцем. Посунув окуляри вище. Знову почав писати.

— У нього пляма в правій легені. Хай там перевірять.

— Пляма? — повторив я, і кімната раптом здалася мені затісною.

— Рак? — уточнив баба незворушним голосом.

— Можливо. Принаймні є підозра, — пробурмотів лікар.

— А ви могли б розказати нам трохи більше? — попросив я.

— Та не дуже. Спершу треба зробити комп’ютерну томографію, потім зустрітися з пульмонологом, — він вручив мені направлення. — Ви казали, ваш батько курить?

— Так.

Ординатор кивнув. Перевів погляд з мене на бабу і назад.

— Вам зателефонують через два тижні.

Хотілося запитати, як же мені жити з цими словами — «підозра на рак» — цілих два тижні. Як я мав їсти, працювати, вчитися? Як він може відсилати мене додому після того, як я почув ці слова?

Я взяв направлення і здав його куди слід. Того ж вечора дочекався, коли баба засне, а тоді склав ковдру як килимок для молитви. Схиляючи чоло до землі, цитував напівзабуті вірші з Корану — вірші, які в Кабулі мулла примушував вчити напам’ять, — і просив милості в Бога, щодо існування якого не був певен. Тепер я заздрив муллі, заздрив його вірі та впевненості.

Збігли два тижні, ніхто не телефонував. А коли я подзвонив сам, сказали, що направлення загубилося. Чи я впевнений, що віддав його куди слід? Сказали, що передзвонять ще за три тижні. Я обурився і сторгувався на тому, що батькові зроблять томографію за тиждень, а не три, і ще через два тижні ми зустрінемося з лікарем.

Відвідини пульмонолога, лікаря Шнайдера, тривали добре, доки баба запитав, звідки той родом. Лікар Шнайдер сказав, що з Росії. Баба розлютився.

— Пробачте, лікарю, — сказав я, відтягуючи батька вбік.

Лікар Шнайдер усміхнувся і відступив зі стетоскопом у руці.

— Баба, в приймальні я прочитав біографію лікаря Шнайдера. Він народився в Мічигані. В Мічигані! Він американець, нам з тобою і не світить стати настільки ж американцями.

— Байдуже, де він народився, все одно він руссі, — повторював баба, кривлячись так, ніби це лайка. — Його батьки були руссі, його діди були руссі. Присягаюся твоєю матір’ю, я зламаю йому руку, якщо він спробує до мене доторкнутися.

— Батьки лікаря Шнайдера втекли з Шураві, хіба ти не розумієш? Вони врятувалися звідти!