Ловець повітряних зміїв полностью

— Гей, хлопче, йому потрібна допомога! — стривожено сказав філіппінець.

Я обернувся і побачив, що баба впав на землю. У нього смикалися руки й ноги.

— Комак! — скрикнув я. — Допоможіть!

Підбіг до батька. Довкола рота та на бороді в нього пінилася слина. Очі закотилися, було видно тільки білки.

До нас квапилися люди. Я чув, як хтось сказав «напад». Інший волав: «Викличте 911!». Чув, як хтось підбігає. Довкола збирався натовп, а небо над нами потемніло.

Баба почав харкати червоним. Кусав язик. Я став біля нього навколішки, стиснув за руки і повторював: «Я тут, баба, я тут, з тобою все буде гаразд, я тут, я поруч». Ніби я міг заспокоїти батькові конвульсії. Заговорити їх і відвернути від свого баби. Відчув на колінах щось мокре. Батьків сечовий міхур не витримав. Цссс, баба-джан, я тут. Твій син поруч.

Лікар, білобородий і абсолютно лисий, вивів мене з палати і сказав:

— Хочу, щоб ми разом подивилися КТ вашого батька.

Почепив плівки на коридорному негатоскопі та показав рак баби тим кінцем олівця, на якому була гумка, ніби коп, що показує родичам жертви знімки з пикою вбивці. Батьків мозок на тих зображеннях нагадував поперечний переріз великого волоського горіха, поцяткований сірими кулястими згустками.

— Як бачите, рак дав метастази, — повідомив лікар. — Вашому батькові потрібно вживати стероїди, щоб зменшити набряк мозку, а ще препарати для тамування нападів. І я рекомендую паліативне опромінення. Ви знаєте, що це таке?

Я сказав, що знаю. Бо вже добре розумівся на термінології хвороби.

— Гаразд, — промовив той. Перевірив пейджер. — Мушу йти, але можете скидати мені повідомлення, якщо виникнуть запитання.

— Дякую.

Ту ніч я просидів на стільці поруч з ліжком баби.

Наступного ранку коридор приймального відділення заполонили афганці. М’ясник із Ньюарка. Інженер, який допомагав бабі будувати сиротинець. Усі входили по черзі та притишено висловлювали батькові своє шанування. Бажали швидкого одужання. Баба був при тямі, хоч ошелешений і стомлений, але при тямі.

Трохи згодом завітав генерал Тагері з дружиною. А за ними — Сорая. Ми глянули одне на одного й одночасно відвели погляди.

— Як ви, друже мій? — запитав генерал, беручи бабу за руку.

Баба кивнув на катетер, що звисав з його передпліччя. Ледь усміхнувся. Генерал усміхнувся у відповідь.

— Дарма ви завдали собі клопоту. Та ще й усі, — прокректав баба.

— Та який там клопіт, — відказала ханум Тагері.

— Аж ніяк не клопіт. Нам важливо знати, чи потрібно вам щось, — сказав генерал Тагері. — Будь-що. Можете просити мене так, як попросили би брата.

Пригадую, колись баба сказав про пуштунів таке: «Ми буваємо твердолобими і, авжеж, надто гордими, проте у важку годину, повір мені, краще, щоби поруч був пуштун, а не будь-хто інший».

Батько похитав головою, не відриваючи її від подушки.

— Вже від того, що ви прийшли, мої очі просяяли.

Генерал усміхнувся і стиснув батькову руку.

— А ти як, Аміре-джан? Тобі щось потрібно?

Як він на мене дивився, яка доброта була в його очах...

— Ні, дякую, генерале-сагіб. Я... — клубок застряг у горлі, на очах виступили сльози. Я вилетів з палати.

Плакав у коридорі біля негатоскопа, на якому минулого вечора побачив обличчя вбивці.

Двері батькової палати відчинилися, і звідти вийшла Сорая. Стала поруч зі мною. Вона була в сірому трикотажному светрі та джинсах. Коси розпущені. Як же мені хотілося в її обійми.

— Аміре, мені так шкода, — промовила вона. — Ми всі розуміли, що щось не так, але навіть не уявляли наскільки.

Я витер очі рукавом.

— Він не хотів, щоб хтось знав.

— Тобі щось потрібно?

— Ні.

Я силкувався всміхнутися. Вона поклала свою руку на мою. Наш перший дотик. Я взяв її руку. Підніс до обличчя. До очей. Відпустив.

— Краще повертайся в палату. Бо твій батько вибіжить по мене.

Сорая всміхнулася і кивнула.

— Твоя правда.

Розвернулася і пішла.

— Сорає...

— Так?

— Я щасливий, що ти тут. Для мене це... так багато означає.

Бабу виписали через два дні. Покликали фахівця — радіаційного онколога, — щоб він умовив батька на променеву терапію. Баба відмовився. Тоді спробували переконати мене, щоб я вмовив його. Та я побачив уже знайомив вираз на батьковому обличчі. Подякував лікарям, підписав усі форми та забрав бабу додому своїм «фордом торіно».

Тієї ночі батько лежав на канапі під вовняною ковдрою. Я приніс йому гарячого чаю та смаженого мигдалю. Обхопив його за спину і якось аж надто легко підняв. Батькова лопатка під моїми пальцями за відчуттями нагадувала пташине крило. Натягнув ковдру йому на груди, тонка посіріла шкіра була напнута на ребрах.

— Баба, чи можу я ще щось для тебе зробити?

— Ні, бачєм. Дякую.

Я сів поруч.

— Тоді можна спитати, чи зробиш ти дещо для мене? Якщо не надто виснажений.

— Що?

— Прошу тебе про хастеґярі. Будь ласка, попроси в генерала Тагері руку його доньки.

Сухі губи баби розтягнулися в усмішці. Мов зелена цятка на зів’ялому листку.

— Ти певен?

— Певніший, ніж будь-коли щодо будь-чого.

— Ти все обдумав?

— Балєй, баба.

— Тоді подай-но мені телефон. І маленький записник.

Я моргнув.

— Зараз?

— А коли?

Я всміхнувся.

— Гаразд.