Однак батько не хотів нічого чути. Іноді я думаю, що так само сильно, як свою покійну дружину, він любив лише Афганістан — свою покійну країну. Мені хотілося кричати з розпачу. Натомість я повернувся до лікаря Шнайдера.
— Лікарю, перепрошую. Ми з вами не спрацюємося.
Наступний пульмонолог, лікар Амані, був іранець, і баба його схвалив. Лікар Амані — чоловік з м’якою мовою, крученими вусами і гривою сивого волосся — повідомив нам, що проглянув результати КТ і повинен провести процедуру, яка називається бронхоскопія, тобто дістати шматочок легеневого утворення та перевірити, чи є в ньому патологічні клітини. Бронхоскопію він призначив на наступний тиждень. Допомагаючи батькові вийти з кабінету, я подякував лікарю та подумав, що тепер мушу прожити ще цілий тиждень з новим словом — «утворення», — ще зловіснішим, ніж «підозра на рак». Якби ж Сорая була поруч!
Виявилося, що рак, як і сатана, має багато імен. Виявлений у батька називався «вівсяноклітинний рак легень». Злоякісний. Неоперабельний. Баба запитав лікаря Амані, який прогноз. Лікар Амані закусив губу і вжив слово «серйозно».
— Звісно, можна спробувати хіміотерапію, — сказав він. — Але вплив буде лише паліативний.
— Тобто? — запитав баба.
Лікар Амані зітхнув.
— Тобто вона не змінить наслідки, а лише відстрочить їх.
— Відповідь зрозуміла, лікарю Амані. Спасибі вам, — сказав баба. — Хімії мені не потрібно.
У батька був такий же рішучий вираз обличчя, як і тоді, коли він пожбурив на стіл місіс Доббінс пачку талонів на харчування.
— Але тату...
— Аміре, ніколи не став мої рішення під сумнів на людях. Ніколи! За кого ти себе маєш?
Дощ, про який генерал Тагері сказав тоді на блошиному ринку, почався на кілька тижнів пізніше — коли ми вийшли від лікаря Амані, автомобілі, що проїжджали повз, розбризкували брудні калюжі аж на тротуари. Баба запалив цигарку. Курив, ідучи до машини, й усю дорогу додому.
Поки він відмикав двері у вестибюль, я сказав:
— Баба, краще б ти спробував хімію.
Батько поклав ключі в кишеню та потягнув мене з дощу під смугасте піддашшя. Узяв за барки рукою, в якій тримав сигарету.
—
— Баба, а як же я? Що мені, по-твоєму, робити? — спитав, і в очах у мене забриніли сльози.
На мокрому від дощу батьковому обличчі майнула огида. Так само він дивився на мене в дитинстві, коли я падав, збивав коліна і плакав. Мій плач викликав тоді цей вираз, і зараз його теж спричинили сльози.
— Аміре, тобі двадцять один рік! Дорослий же чоловік! Ти... — він розтуляв рота, стуляв його і розтуляв знову, щось обмірковуючи.
Дощ тарабанив по полотняному піддашшю.
— Що з тобою буде, питаєш? Я ж якраз і намагався тебе навчити всі ці роки жити так, щоб ніколи не виникало цього запитання.
Батько відчинив двері. Повернувся до мене спиною.
— І ще одне. Ніхто про це не повинен знати, чуєш мене? Ніхто. Мені не потрібне співчуття.
Сказав і зник у тьмяному вестибюлі. До кінця дня баба курив цигарку за цигаркою, сидячи перед телевізором. Я не розумів, кому чи чому він кидає виклик. Мені? Лікарю Амані? Чи, може, Богові, в якого ніколи не вірив?
Якийсь час навіть рак не заважав бабі бувати на блошиному ринку. Щосуботи ми їздили на гаражні розпродажі: тато — водій, я — навігатор; а щонеділі виставляли товар на продаж. Мідні лампи. Бейсбольні рукавиці. Лижні куртки з поламаними замками-блискавками. Баба вітав знайомих з батьківщини, а я торгувався з покупцями за долар чи два. Так, ніби все це мало значення. Так, ніби день, коли я осиротію, не наближався до мене з кожним закриттям нашої ятки.
Інколи повз нас прогулювався генерал Тагері з дружиною. Як справжній дипломат, генерал вітав мене усмішкою та своїм звичним потиском двома руками. А от у поведінці ханум Тагері з’явилася незвична стриманість. Стриманість, яку порушували тільки її загадкові скрадливі усмішки та хитрі вибачливі погляди, що їх вона кидала в мій бік, коли генерал відволікався.
Я запам’ятав той період як час багатьох «уперше». Уперше я почув, як батько стогне у ванній. Уперше помітив кров на його подушці. За три з гаком роки роботи на заправці баба жодного разу не брав лікарняного. Ще одне «вперше».
Коли настала пора Геловіну, батько вже так стомлювався до суботнього пообіддя, що чекав за кермом, поки я вибирався торгуватися за непотріб.
Коли був День подяки, він стомлювався вже до обіду. Коли ж на газонах перед ґанками з’явилися санчата, а на ялинах — штучний сніг, баба взагалі залишився вдома, і я сам їздив туди-сюди півостровом у нашому «фольксвагені».
Афганські знайомі на блошиному ринку часом зауважували, що батько схуднув. Спершу то були компліменти. Люди навіть просили батька поділитися секретною дієтою. Проте розпитування та компліменти припинилися, тому що схуднення тривало: фунти все полишали тіло баби. Полишали й полишали. Батькові щоки запали. Скроні немов розтанули. Очі провалилися в очниці.
Однієї прохолодної неділі невдовзі після Нового року баба продавав абажур присадкуватому філіппінцю, а я тим часом копирсався у «фольксвагені», шукаючи ковдру, щоби вкрити батькові ноги.
