Ловець повітряних зміїв полностью

Я заздрив Сораї. Її таємниця виринула. Вона розказана. З нею покінчено. Я розтулив рота і мало не розповів Сораї, як зрадив Гассана, збрехав, підставивши його, і зруйнував сорокарічні стосунки між бабою та Алі. Проте не розповів. Подумав, що Сорая Тагері за багатьма параметрами краща людина, ніж я. І хоробрість — лише один з них.

Коли ми приїхали до Тагері наступного вечора — для ляфзу, церемонії «обітниці», — я мусив припаркувати «форд» на протилежному боці вулиці. Бо на під’їзній доріжці вже було повно машин. Я був у темно-синьому костюмі, який придбав напередодні, після того, як завіз бабу додому. Поправив краватку, зиркнувши в дзеркало заднього огляду.

— Ти вельми хоштіп, — сказав баба. Тобто привабливий.

— Дякую, баба. Ти як? Витримаєш усе це?

— Чи витримаю? Аміре, та це ж найщасливіший день мого життя, — відповів він, втомлено всміхаючись.

По той бік дверей було чутно теревені, сміх і неголосну афганську музику — начебто класичний вірш, газель[53] у виконанні Устада Сараганґа. Я подзвонив у двері. Між фіранок у вікні передпокою майнуло і зникло обличчя.

— Вони приїхали! — сказав жіночий голос. Балачки стихли. Хтось вимкнув музику.

Ханум Тагері відчинила двері.

— Салям алейкум, — промовила вона, сяючи. Я зауважив, що Джаміля зробила хімію та вдягла елегантну довгу чорну сукню.

Коли я ввійшов у фойє, її очі зволожилися.

— Ти ледве переступив поріг, Аміре-джан, а я вже плачу, — сказала ханум Тагері.

Я поцілував їй руку, як напучував мене батько напередодні ввечері.

Вона провела нас яскраво освітленим коридором до вітальні. На обшитих деревом стінах висіли портрети людей, які стануть моєю новою родиною: молода ханум Тагері з пишною зачіскою та генерал на тлі Ніагарського водоспаду; ханум Тагері в безшовній сукні, а генерал з чорною шевелюрою — у піджаку з вузькими лацканами та тонкій краватці; Сорая біля дерев’яних «американських гірок» — махає і всміхається, а на її срібних брекетах виблискує сонце. Фото, на якому генерал при повній бойовій амуніції тисне руку йорданському королю Гуссейну. Портрет Загіра-шаха.

У вітальні було повно люду — зо дві дюжини гостей повсідалися на стільцях, розставлених попід стінами. Коли ввійшов баба, всі встали. Ми повільно обійшли кімнату: батько попереду, а я за ним. Тиснули руки і вітали гостей. Генерал — у незмінному сірому костюмі — обійнявся з бабою, вони лагідно поплескали один одного по плечах. Обмінялися вітальними «салям» поважним стишеним тоном.

Генерал тримав мене на відстані витягнутої руки та всміхався з розумінням, ніби казав: «Отепер усе правильно, бачем, по-афганськи, як годиться». Потім ми тричі поцілувалися в щоки.

Ми з бабою сіли поруч у переповненій кімнаті навпроти генерала та його дружини. Батькове дихання трохи збилося, він постійно витирав хустинкою піт з чола та голови. Помітив, що я дивлюся на нього, і вичавив напружену усмішку.

— Зі мною все гаразд, — пробурмотів.

За традицією Сораї серед присутніх не було.

Кілька хвилин коротких перемовлянь та розмов ні про що — і генерал нарешті прочистив горло. У кімнаті запала тиша, всі шанобливо опустили погляди на руки. Генерал кивнув бабі.

Батько теж прочистив горло. Почав говорити, але не міг вимовити речення до кінця, зупинявся, щоби передихнути.

— Генерале-сагіб, ханум Джаміля-джан... сьогодні ми з сином... прийшли у ваш дім з великим смиренням. Ви... шановані люди... з відомих і шляхетних родин... з гордих родів. У мене нема нічого, крім найглибшої ігтірам... пошани до вас, ваших прізвищ і пам’яті... ваших предків.

Він зупинився. Перевів подих. Витер чоло.

— Амір-джан — мій єдиний син... моя єдина дитина, і він був мені добрим сином. Маю надію, що він виявиться... вартим вашої доброти. Прошу вас виявити ласку Аміру-джану й мені... та прийняти мого сина до вашої родини.

Генерал ввічливо кивнув.

— Нам за честь породичатися з сином такого чоловіка, як ви, — сказав. — Ваша слава вас випереджає. Я був вашим скромним шанувальником у Кабулі, лишаюся ним і тепер. Нам за честь те, що ваша і наша родини об’єднаються... Аміре-джан, що ж до тебе, то я радо вітаю тебе в нашій родині як сина, чоловіка моєї доньки, нур[54] очей моїх. Твій біль буде нашим болем, твоя радість — нашою радістю. Сподіваюся, з часом ми з халою Джамільою станемо для тебе другими батьками, і молюся за ваше щастя з нашою любою Сораєю-джан. Благословляємо вас обох.

Усі заплескали, і за цим сигналом голови повернулися в бік коридору. Як же я чекав тієї миті!

У кінці коридору з’явилася Сорая. Вбрана в приголомшливу традиційну афганську сукню винного кольору з довгими рукавами та золотою оздобою. Баба взяв мою руку та стиснув. Ханум Тагері зайшлася сльозами. Сорая з почетом юних родичок поволі підійшла до нас.

Поцілувала моєму батькові руку. І нарешті сіла поруч зі мною, опустивши очі.

Загриміли оплески.