Згідно з традицією, родина Сораї мала влаштувати вечірку на честь заручин — шірініхорі, церемонію «поїдання солодощів». Потім черга періоду заручин, який триває кілька місяців. А тоді — весілля, за яке повинен платити баба.
Ми вирішили відмовитися від шірініхорі. Усі розуміли причину, тому не довелося її озвучувати: у баби просто не було вже тих кількох місяців.
Доки тривали приготування до весілля, ми з Сораєю не могли лишатися наодинці — це вважалося неправильним, оскільки ми ще не одружилися і навіть не мали шірініхорі. Тож я змушений був змиритися з вечерями в Тагері разом з бабою. Сидів за столом навпроти Сораї. Уявляв, як воно буде: відчути її голову в себе на грудях, вдихнути запах її волосся. Цілувати її. Кохатися з нею.
На арусі, шлюбну церемонію, батько витратив 35 тисяч доларів — майже всі свої заощадження. Винайняв великий афганський бенкетний зал у Фрімонті — його власник знав бабу ще з Кабула, тому надав суттєву знижку. Батько заплатив і за чіли — однакові весільні обручки, — і за діамантовий перстень, який я вибрав. Купив мені смокінг і традиційний зелений костюм для ніки — шлюбної церемонії.
З усіх метушливих приготувань до весілля — на превелике щастя, більшість із них узяли на себе ханум Тагері та її друзі — я пам’ятаю лише кілька моментів.
Пам’ятаю піку. Усі сиділи круг стола, ми з Сораєю були вбрані в зелене — колір ісламу, а також колір весни й починань. Я був у костюмі, а Сорая (єдина жінка за столом) — у сукні з довгими рукавами та серпанком. З нами сиділи баба, генерал Тагері (тепер він був у смокінгу) та кілька дядьків Сораї. Ми з нею понурили очі, урочисто й поважно, лише зрідка кидали одне на одного побіжні погляди. Мулла розпитував свідків і читав Коран. Ми присяглися. Підписали свідоцтва. Тоді один з дядьків Сораї, той, що з Вірджинії, Шаріф-джан, брат ханум Тагері, підвівся та прокашлявся. Сорая розповідала, що він прожив у США вже понад двадцять років. Працював у Службі імміграції та натуралізації, був одружений з американкою. А ще був поетом. Цей невеличкий чоловічок з пташиним обличчям і пухнастим волоссям прочитав присвячений Сораї довгий вірш, що був нашвидкуруч записаний на аркуші паперу з готелю. «Вах-вах, Шаріфе-джан!» — вигукували всі, коли він завершив.
Пригадую, як ми йшли рука в руку до сцени: я вже в смокінгу, а Сорая — прекрасна лебідка в білій сукні з серпанком. Баба шкутильгав поруч зі мною, а генерал з дружиною — коло своєї доньки. Процесія з дядечок, тітоньок, кузенів та кузин рухалася слідом за нами по проходу, розділяючи море гостей, що аплодували і мружилися від спалахів фотокамер. Один з кузенів Сораї, син Шаріфа-джана, тримав Коран над нашими головами, доки ми повільно просувалися вперед. З гучномовців лунала весільна пісня, «Агеста боро» — та сама, яку співав російський солдат на блокпості біля Магіпару тієї ночі, коли ми з бабою полишали Кабул:
Перетвори ранок на ключ і кинь його у колодязь.Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.Нехай вранішнє сонце забуде піднятись на сході.Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.Пригадую, як сидів на дивані посеред сцени, мовби на троні, тримав Сораю за руку, і на нас дивилися три сотні облич. Ми відбули церемонію Айна Масшаф — коли нареченим дають дзеркало і накидають на голови вуаль, щоб вони могли вдивлятися у відображення одне одного на самоті. Дивлячись на усміхнене обличчя Сораї в тому люстрі під час хвилинного затишку попід вуаллю, я вперше прошепотів, що кохаю її. І на її щоках розцвів рум’янець, червоний, як хна.
Переді мною поставали барвисті тарелі з чопан-кебабом, шол-є-ґошті[55] та диким коричневим рисом. Я бачив, як баба сидить поміж нами на дивані й усміхається. Пригадую, як спітнілі чоловіки танцювали в колі традиційний аттан[56], підстрибували, крутилися все швидше й швидше під шалений ритм табли, аж доки виснажилися майже всі й у колі лишилися тільки декілька. Пригадую, як мені хотілося, щоб з нами був Рахім-хан.
А ще пам’ятаю, як раптом мені стало цікаво, чи й Гассан теж уже одружився. І якщо так, то чиє обличчя він бачив у люстерку попід вуаллю? Чиї розписані хною руки стискав?
Близько другої ночі гулянка перемістилася з бенкетної зали в квартиру баби. І знову чай лився рікою, і лунала музика, доки сусіди викликали копів. Коли до сходу сонця лишалося вже менше години, всі гості розійшлися, і ми з Сораєю вперше лягли разом у ліжко. Усе своє життя я був поміж чоловіків. А тієї ночі нарешті спізнав ніжність жінки.
Сорая сама виявила бажання переселитися до нас із бабою.
— Я думав, ти хочеш, щоб у нас було власне житло, — сказав я.
— Ти що, кака-джан такий хворий! — відповіла вона. У її очах було написано, що так розпочинати шлюбне життя не можна.
Я поцілував її.
— Дякую.
