Ловець повітряних зміїв полностью

Сорая присвятила себе турботі про мого батька. Щоранку приносила йому чай з тостом, допомагала вставати і лягати в ліжко. Давала знеболювальне, прала одяг, щодня по обіді читала міжнародні новини з газети. Готувала його улюблену страву — картопляну шорву[57], — хоч баба з’їдав заледве кілька ложечок, і щодня виводила його на коротку прогулянку кварталом. А коли батько вже був прикутий до ліжка, перевертала його щогодини з боку на бік, щоб у нього не з’явилися пролежні.

Одного дня я ходив у аптеку по морфій для баби. Повернувся додому, та щойно зачинивши двері, краєм ока помітив, як Сорая хутко ховає щось під батькову ковдру.

— Агов! Я все бачу! Що ви там робите?

— Нічого, — відповіла Сорая, усміхнувшись.

— Брехунка! — я підняв ковдру. — Що це?

Та я вже знав, що це, бо витягнув з-під ковдри оправлений у шкіру записник. Пальці пробіглися по золотистому стебнуванню на краях. І згадалися феєрверки тієї ночі, коли Рахім-хан подарував мені його, ночі мого тринадцятиліття, коли ракети з шипінням злітали в небо та розсипалися червоними, зеленими й жовтими букетами.

— Мені аж не віриться, що це ти отак пишеш, — сказала Сорая.

Баба ледве підняв голову з подушки.

— То я її змусив. Сподіваюся, ти не проти.

Я віддав записник Сораї і вийшов з кімнати. Баба ненавидів, коли я плакав.

Через місяць після весілля до нас на вечерю навідалися генерал Тагері з халою Джамілею, Шаріф, його дружина Сюзі та кілька Сораїних тіток. Сорая приготувала сабзі челлов — білий рис зі шпинатом та ягнятиною. Після вечері ми пили зелений чай і грали в карти, розділившись на групки по четверо. Я і Сорая грали з Шаріфом та Сюзі за кавовим столиком поряд з диваном, на якому під вовняною ковдрою лежав баба. Він спостерігав, як я жартую з Шаріфом, як переплітаються наші з Сораєю пальці, дивився, як я відкидаю пасмо волосся з її обличчя. Я бачив, що подумки він усміхається, і усмішка його така широка, як кабульське небо вночі, коли тремтять тополі, а в саду несамовито тріщать цвіркуни.

Майже опівночі баба попросив допомогти йому вкластися в ліжко. Ми з Сораєю закинули його руки собі на плечі й обхопили батька за спину. Коли вже вмостили його на ліжко, баба сказав Сораї вимкнути лампу. А тоді попросив нас нахилитися і поцілував обох.

— Кака-джан, зараз я принесу морфій і склянку води, — промовила Сорая.

— Не треба, — заперечив баба. — Сьогодні не болить.

— Добре, — відповіла вона і підтягнула вище ковдру.

Ми зачинили двері.

Баба більше не прокинувся...

Усі місця на паркінгу біля мечеті в Гейварді були зайняті. Імпровізована стоянка утворилася на голому полі позаду будівлі — там щільними рядами розмістилися седани й універсали. Щоб знайти місце для машини, люди мусили проїхати три-чотири квартали на північ від мечеті.

У чоловічій частині мечеті, великій квадратній кімнаті, паралельними рядами були розстелені афганські килимки та матраци. Чоловіки скидали взуття при порозі, входили та сідали на матраци, схрестивши ноги. Мулла співав у мікрофон сури з Корану. Я сидів біля дверей — на традиційному місці для родичів померлого. Генерал Тагері сидів поруч зі мною.

Крізь відчинені двері я бачив ряди машин, яких усе більшало. На лобовому склі виблискувало сонце. З автівок виходили пасажири: чоловіки в темних костюмах, жінки в чорних сукнях і традиційних білих хіджабах.

Доки кімнатою відлунювалися слова з Корану, я згадував давню історію про те, як баба боровся з чорним ведмедем у Белуджистані. Баба все своє життя боровся з ведмедями. Втративши юну дружину. Самотужки виховуючи сина. Покинувши улюблену батьківщину, свою ватан. Зазнавши злиднів. Приниження. І врешті прийшов такий ведмідь, якого він не зміг перемогти. Але й програти зумів на власних умовах.

Після кожного циклу молитов групи скорботних людей вишиковувалися в чергу та співчували мені на шляху до виходу. Я покірно тиснув їм руки. Багатьох узагалі ледве знав. Усміхався ввічливо, дякував за побажання, вислуховував усе, що вони казали про бабу.

— ...допоміг мені збудувати дім у Таймані...

— ...благослови його...

— ...не було до кого звернутись, а він мені позичив...

— ...знайшов мені роботу... ледве мене знав...

— ...він мені як брат...

Слухаючи їх, я збагнув, що здебільшого саме баба визначив те, ким і чим я був; збагнув, який глибокий слід він залишав у життях інших людей. Скільки себе пам’ятаю, я був «сином баби». І от його не стало. Баба вже не зможе вказувати мені шлях, доведеться самотужки його шукати.

Ця думка мене нажахала.

А перед тим я стояв на маленькій мусульманській ділянці цвинтаря та дивився, як бабу опускають у яму. Мулла сперечався з якимось чоловіком — вони не могли дійти згоди, який аят з Корану доречніше процитувати над могилою. Суперечка стала б огидною, якби не втручання генерала Тагері. Мулла вибрав аят і продекламував його, кидаючи на свого супротивника гнівні погляди. Я дивився, як у яму вкидають першу жменю землі. Потім пішов. Побрів на інший бік цвинтаря. Сів у затінку червоного клена.