Ловець повітряних зміїв полностью

Але вона цінувала мене не лише як слухача монологів про хвороби. Я був переконаний, що хай би я навіть узяв рушницю і, ошалівши, подався б убивати, то й тоді мене не полишила б сліпа любов цієї жінки. Тому що я зцілив її серце від найприкрішої з недуг. Визволив від найбільшого страху будь-якої афганської матері: що жоден шляхетний хастеґяр не попросить руки її доньки, що донька зістариться на самоті, без чоловіка та дітей. Бо кожній жінці потрібен чоловік. Навіть якщо він придушує в ній пісню.

А ще я дізнався від Сораї подробиці того, що сталося у Вірджинії.

Ми були на весіллі. Сораїн дядько Шаріф, той, що працював на імміграційну службу, одружував свого сина з афганкою з Ньюарка. Церемонія відбувалася там само, де півроку тому в нас із Сораєю була арусі. Ми стояли серед натовпу гостей, дивились, як наречена приймає персні від родини нареченого, коли раптом почули розмову двох жінок середнього віку, що стояли до нас спинами.

— Яка чудова наречена, — сказала одна. — Тільки поглянь на неї. Магбуль[60], як місяць.

— Так, — докинула друга. — І до того ж чиста. Доброчесна. Хлопців не мала.

— Отож. Кажу тобі, правильно вчинив, що не одружився з кузиною.

Дорогою додому Сорая розридалася. Я підігнав «форд» до бордюру та припаркувався під ліхтарем на Фрімонт-бульварі.

— Не зважай, — промовив, відкидаючи їй волосся за плечі. — Кому яке діло?

— Чорт, це так несправедливо, — відрізала вона.

— Забудь і все.

— Їхні сини ходять по нічних клубах у пошуках «м’яса», дівчата від них вагітніють, народжують позашлюбних дітей — і ніхто ані пари з уст. Де там, це ж чоловіки так розважаються! А я припустилася єдиної помилки — і всі вже одразу торочать про нанґ і намус, і мені доведеться відбілювати репутацію до кінця життя...

Я витер пучкою великого пальця сльозу з її підборіддя, якраз понад родимкою.

— Я не розповідала тобі, — продовжила Сорая, втираючи очі, — але мій батько тієї ночі прийшов з пістолетом. Сказав... що в обоймі дві кулі: одна для мого хлопця, друга — для нього, якщо я не піду додому. Я кричала, лаяла батька, як тільки могла, казала, що він не зможе тримати мене під замком довіку, що бажаю йому смерті...

З-під її повік знову з’явилися сльози.

— Коли він привіз мене додому, мама міцно мене обійняла і теж заплакала. Говорила щось, але я нічого не могла розібрати, бо вимова в неї тоді була нечітка. І от батько завів мене в спальню, посадовив перед трюмо. Вручив ножиці та спокійно наказав обрізати коси. Спостерігав, як я виконувала наказ... Потім я тижнями не виходила з дому. А коли вийшла, мені чулися чи вчувалися пошепти всюди, хоч куди я йшла. То було чотири роки тому, за три тисячі миль звідси, а я досі їх чую...

— Та пішли вони всі, — сказав я.

Сорая чи то схлипнула, чи засміялась.

— Коли я розповідала тобі все по телефону в ніч хастеґярі, то була певна, що ти передумаєш.

— Нізащо, Сорає.

Вона всміхнулася і взяла мене за руку.

— Як же мені пощастило, що я тебе знайшла. Ти зовсім інакший, не такий, як інші знайомі мені афганські чоловіки.

— Пропоную більше ніколи про це не говорити, добре?

— Добре.

Я поцілував її в щоку та від’їхав від бордюру. Кермуючи, думав собі, чому ж я інакший. Можливо, тому що мене виховали чоловіки: в моєму оточенні не було жінок, тож я ніколи близько не стикався з подвійними стандартами афганського суспільства щодо них. Можливо, тому що баба був таким нетиповим афганським батьком, лібералом, який жив за власними правилами, індивідуалістом, який не зважав на соціальні звичаї або змінював їх на свій лад.

Але, думаю, основна причина мого спокійного ставлення до Сораїного минулого полягала в тому, що й у мене було власне. І я добре знав, що таке розкаяння.

Невдовзі після смерті баби ми з Сораєю переїхали в однокімнатну квартиру у Фрімонті за кілька кварталів від будинку генерала Тагері та хали Джамілі. Батьки Сораї придбали нам на новосілля коричневий шкіряний диван і набір тарілок «Мікаса». А генерал підготував для мене ще й додатковий подарунок — новісіньку друкарську машинку Ай Бі Ем. У коробці була записка мовою фарсі:

Я продав батьків «фольксваген» і відтоді жодного разу не бував на блошиному ринку. Натомість щоп’ятниці навідувався на батькову могилу й інколи бачив на надгробку свіжий букет фрезій — значить, і Сорая тут була.

У нас із Сораєю почалася пора буденності — та дрібних див — подружнього життя. Ми ділилися зубними щітками і шкарпетками, передавали одне одному вранішню газету. Вона спала з правого боку ліжка, а я надавав перевагу лівому. Вона любила пишні подушки, а я — тверді. Вона їла пластівці насухо, як перекус, а я заливав їх молоком.

Того літа мене прийняли на навчання в університет Сан-Хосе, і я вибрав англійську як профільний предмет. А ще пішов працювати вечорами охоронцем на меблевий склад у Саннівейл.