Ловець повітряних зміїв полностью

Робота була смертельно марудна, проте мала певні привілеї: коли о шостій вечора всі розходилися й між рядами вкритих плівкою диванів, що здіймалися аж до стелі, розповзалися тіні, я витягав свої книжки та вчився. Саме там, в офісі меблевого складу, що просякнув «Пайн-Солем»[61], я почав писати перший роман.

Наступного року Сорая теж вступила в університет Сан-Хосе, обравши, на превелику батькову прикрість, педагогічний напрям.

— Не збагну, навіщо ти марнуєш на це свій талант, — сказав якось за вечерею генерал. — Ти знаєш, Аміре-джан, що в школі вона була відмінницею? — а тоді звернувся до Сораї: — Така тямуща дівчина, як ти, цілком могла б стати юристом або політологом. Іншалла, коли Афганістан звільнять, ти допомогла б написати нову конституцію. Бо тоді країна дуже потребуватиме молодих талановитих афганок — таких, як ти. А з твоїм прізвищем тобі могли б навіть запропонувати міністерський портфель.

Я помітив, як Сорая відсторонилася з напруженим обличчям.

— Я — не дівчина, падар. Я — одружена жінка. Крім того, вчителі тоді теж будуть потрібні.

— Вчити може будь-хто.

— Мадар, а є ще рис? — запитала Сорая.

Коли генерал, попрощавшись, поїхав у Гейвард на зустріч з якимись своїми приятелями, хала Джаміля спробувала розрадити Сораю.

— Він тобі добра бажає, — сказала вона, — хоче, щоб ти була успішною.

— Ага, щоб вихвалятися донькою-аташе перед друзями. Ще одна медаль для генерала, — відказала Сорая.

— Не мели дурниць!

— Успішною, — прошипіла Сорая. — Принаймні я не така, як він. Сидить собі тут, доки інші борються з Шураві, та чекає, коли вляжеться пил, щоби повернутися та заявити про своє право на шикарну невеличку урядову посаду. Учителюванням, може, багато й не заробиш, але це моя улюблена справа! І бути вчителькою, до речі, вже точно набагато краще, ніж сидіти на соціальному забезпеченні.

Хала Джаміля прикусила язик.

— Якщо він колись почує, що ти таке кажеш, то назавжди перестане з тобою розмовляти.

— Не хвилюйся, — фиркнула Сорая, кинувши серветку на тарілку. — Я не скривджу його дорогоцінне еґо.

Улітку 1988-го, за півроку до того, як Радянський Союз вивів війська з Афганістану, я завершив свій перший роман: історію про батька та сина, яка розгортається в Кабулі та яку я написав здебільшого на подарованій генералом друкарській машинці.

Надіслав запити до дюжини літературних агенцій, а проте дуже здивувався, коли одного серпневого дня відчинив поштову скриньку і знайшов там лист від нью-йоркської агенції з проханням надіслати повний рукопис. Я відправив його поштою наступного ж дня. Сорая поцілувала дбайливо загорнутий пакунок, а хала Джаміля наполягла, щоб ми пронесли його під Кораном. Сказала, якщо мою книжку приймуть, то вона виконає задля мене назр — заріже вівцю та роздасть м’ясо бідним.

— Будь ласка, хала-джан, не потрібно назру, — сказав я, цілуючи її в обличчя. — Краще виконайте закят — дайте гроші тому, хто в скруті, гаразд? Не потрібно вбивати овець.

Через шість тижнів чоловік на ім’я Мартін Ґрінволт зателефонував з Нью-Йорка та попросився бути моїм представником. Я розповів про це лише Сораї.

— Наявність агента ще не означає, що мене надрукують. Відсвяткуємо, коли Мартін продасть роман.

Ще через місяць Мартін зателефонував і повідомив, що мій роман таки надрукують. Коли я розповів про це Сораї, вона заверещала з радості.

Того вечора ми з її батьками влаштували святкову трапезу. Хала Джаміля приготувала кофту — м’ясні кульки з білим рисом — і білий ферні[62]. Генерал сказав, що пишається мною, а його очі розчулено поблискували. Коли вони з дружиною пішли, ми продовжили святкування пляшкою дорогого «Мерло», яку я купив дорогою додому — генерал не схвалював вживання алкоголю жінками, тому Сорая не пила в його присутності.

— Я так тобою пишаюся, — сказала, піднімаючи свій келих до мого. — І кака теж тобою пишався б.

— Це точно, — відповів я, думаючи про бабу. Як же мені хотілося, щоб він був поруч!

Згодом, коли Сорая заснула — вино завжди наганяло на неї сон, — я стояв на балконі та вдихав прохолодне літнє повітря. Згадував Рахіма-хана і той маленький схвальний відгук на моє перше оповідання. А ще я згадував Гассана. «Настане день, іншалла, і ти станеш видатним письменником, — сказав він якось. — І твої оповідки читатимуть люди з усього світу». У моєму житті було стільки хорошого. Стільки щастя. Цікаво, чи заслужив я бодай на частину цього щастя?