Ловець повітряних зміїв полностью

— У будинок вселилися таліби, — сказав Рахім-хан. — Мовляв, вигнали звідти злочинця. Справу про вбивство Гассана та Фарзани закрили, виправдавши все самозахистом. Ніхто й слова не мовив. Здебільшого, думаю, через страх перед талібами. Та й тому, що ніхто не збирався ризикувати заради пари хазарейців.

— А зі Сограбом що сталося? — запитав я, почуваючись стомленим і вичавленим.

Рахіма-хана охопив тривалий напад кашлю. Коли він врешті підвів погляд, його обличчя було розпашіле, а в очах потріскалися кровоносні судинки.

— Чув, ніби він у сиротинці десь у Карт-е-Се. Аміре-джан...

Рахім-хан знову закашлявся. А опісля здався мені ще старішим, ніж кілька хвилин тому, мовби старів з кожним нападом кашлю.

— Аміре-джан, я покликав тебе сюди, тому що хотів побачити перед смертю, але це не єдина причина.

Я мовчав. Думаю, я вже тоді знав, що він хоче сказати.

— Хочу, щоб ти поїхав у Кабул. Хочу, щоб привіз Сограба сюди, — промовив Рахім-хан.

Я силкувався знайти правильні слова. Я ж навіть не встиг ще усвідомити той факт, що Гассан помер.

— Будь ласка, послухай. У мене є знайома американська пара тут, у Пешаварі, чоловік і дружина, звуться Джон і Бетті Колдвелли. Вони християни і керують невеликою благочинною організацією, що працює коштом приватних жертводавців. Переважно в них живуть і харчуються афганські діти, які втратили батьків. Я бачив той притулок. Там чисто й безпечно, про дітей добре дбають, а містер і місіс Колдвелли — дуже хороші люди. Вони вже сказали мені, що радо приймуть Сограба і...

— Рахіме-хан, невже ви серйозно...

— Діти такі вразливі, Аміре-джан. У Кабулі вже й так повно зламаних дітей, і я не хочу, щоб Сограб став одним із них.

— Рахіме-хан, я не хочу їхати в Кабул. Не можу!

— Сограб — обдарований хлопчик. На нього тут чекає нове життя, новий шанс із людьми, які його любитимуть. Джон-ага — хороший чоловік, а Бетті-ханум дуже добра, бачив би ти, як вона піклується про тих сиріт!

— Чому я? Чому б вам не найняти когось із тутешніх?.. Я можу заплатити, якщо питання в грошах.

— Аміре, річ не в грошах! — гаркнув Рахім-хан. — Я помираю, тож не терпітиму образ! Ти чудово знаєш, що гроші ніколи мене не зупиняли. А чому саме ти? Думаю, ми обидва розуміємо, чому це твій обов’язок, хіба ні?

Хотів би я не зрозуміти цих слів, але справді все розумів. Розумів аж надто добре.

— У мене в Америці дружина, дім, кар’єра і родина. Кабул — місце небезпечне, самі знаєте, але примушуєте мене ризикувати всім заради...

Я затнувся.

— Послухай, — сказав тоді Рахім-хан, — якось, коли тебе не було поряд, ми з твоїм батьком розмовляли. А ти ж пам’ятаєш, як він тоді за тебе хвилювався. Пригадую, він сказав: «Рахіме, з хлопчика, який не може себе захистити, виросте чоловік, який не здатен захистити нічого». І тепер мені цікаво — невже ти справді таким виріс?

Я понурив очі.

— Я лише прошу виконати останнє бажання старого, — похмуро сказав Рахім-хан.

То був його козир. Туз у рукаві. Принаймні так я тоді подумав. Його слова непевно зависли поміж нами, але він бодай знайшов їх. А я й досі добирав правильні слова, хоч саме я тут був письменником. Врешті зупинився на цих:

— Можливо, баба мав рацію.

— Прикро, що ти так думаєш, Аміре.

Я не міг дивитися на Рахіма-хана.

— А ви — ні?

— Якби я так думав, то не попросив би тебе сюди приїхати.

Я крутив обручку.

— Рахіме-хан, ви завжди мене переоцінювали.

— А ти завжди був надто суворий до себе, — він завагався. — Але є ще дещо. Те, чого ти не знаєш.

— Будь ласка, Рахіме-хан...

— Санаубар була не першою дружиною Алі.

Отепер я таки підвів погляд.

— До того він був одружений з якоюсь хазарейкою з краю Джагорі. То було задовго до твого народження. Їхній шлюб тривав три роки.

— А це тут узагалі до чого?

— У них не було дітей, тож через три роки та хазарейка покинула Алі й вийшла заміж за чоловіка з Хоста. Йому вона народила трьох доньок. Ось що я намагаюся тобі сказати.

Я почав розуміти, до чого він хилить. Але завершення історії чути не хотів. У мене в Каліфорнії спокійне життя, симпатичний вікторіанський будинок із гостроверхим дахом, порядний шлюб, перспективна письменницька кар’єра, родичі дружини, які мене люблять. Не потрібно мені всього цього гівна.

— Алі був безплідний, — промовив Рахім-хан.

— Ні, не був. У них із Санаубар народився Гассан, хіба ні? У них народився Гассан...

— Ні, — сказав Рахім-хан.

— Так!

— Ні, Аміре.

— Тоді хто...

— Гадаю, ти знаєш хто.

Я почувався так, наче зісковзую зі стрімкої кручі, намагаюсь ухопитися за кущі чи гілля чагарників, але хапаю лише повітря. Кімната попливла в мене перед очима, захиталася туди-сюди.

— Гассан знав? — сказали чиїсь чужі губи.

Рахім-хан заплющив очі. Похитав головою.

— Які ж ви негідники, — пробурмотів я. Підвівся. — Ох, кляті негідники! — заволав я. — Усі ви, ви — зграйка брехливих клятих негідників!

— Прошу тебе, сядь, — сказав Рахім-хан.

— Як ви могли приховувати це від мене? І від нього! — кричав я.