— Тому що, совою присягаюся, я не думав, що у вас можуть виникнути хоч якісь ускладнення!
Ора помовчала. Усміхнулася кутиками тонкого рота:
— Ви ж відчуваєте, що ці камінчики… якою силою вони оточені. Тінню сили. Чи ви думаєте, що той, хто їх зробив, хто здатен просто ось так, заради задоволення, викрадати й змінювати людей…
— До чого тут ви? — перебив я роздратовано. — Це моє діло й мій ризик. Ви були, пробачте, всього лише… — я затнувся.
— Усього лише знаряддям, — з розумінням кивнула Ора, і в її карих очах спалахнули дві апельсинові іскринки.
Я подумки полічив до десяти.
— Барон Іл де Ятер колись урятував мені життя. Якщо хочете, ми пов’язані з ним Законом Терезів… Саме тому я зважився почати це небезпечне розслідування. Ви тут ні до чого. Я перепрошую вас, Оро, я перепрошую ось уже півтори години.
— Закон Терезів — це серйозно, — пробурмотіла вона, і я не зрозумів, насміхається вона чи ні.
Становище ставало все безглуздішим. Я зітхнув:
— Не знаю, справді не знаю, як тепер удіяти. Готовий дати вам… — я знову затнувся. Хотів сказати — «дати притулок», та все моє єство протестувало проти такого повороту подій. Хоча, кінець кінцем, я ж можу зняти їй будиночок у селі…
— Готовий надати вам захист, — вичавив я нарешті.
Моя співрозмовниця примружилася:
— Спасибі. Тільки, боюсь, вам доведеться подумати передусім про себе. Я, як ми обоє знаємо, всього лише
— Ви переплутали, Оро, — повідомив я м’яко. — У мене Заклинання Кари, а значить, дичиною автоматично стає той, на кого я розсерджуся.
Полювання…
Я повернувся поночі. Смак крові на губах, прилипле до підборіддя пір’я, ейфоричний дрож; не кваплячись підводитися на дві ноги, я терся боком об ґанок, відчуваючи на довгій звірячій морді майже людську усмішку. Як легко…
Легке поскрипування підлоги змусило мене заклякнути на місці.
Ора Шанталія стояла на порозі. Уперше я побачив її не в чорному, а в білому — в нічній сорочці. Волосся кольору вибіленої бавовни, бліде, мов посилане борошном обличчя — побачена очима звіра, жінка нагадувала хмарину, що пливе в небі.
Мої вуса настовбурчились. Шерсть стала диба; перекинутися в присутності свідків було однаково, що публічно справляти потребу.
— Я тут заснути не можу, — сказала Ора, ніби нічого й не було. — Усе думаю, як вибиратися з історії, в яку ви мене затягнули…
Я поточився, не спускаючи з неї очей. Смак крові в роті втратив свою вишуканість — тепер це був просто гострий, дражливий для нервів смак.
— …і знаєте, до чого я додумалася, Хорте?
Я відступив ще на крок.
Там, де за секунду до того була Ора, тепер струменів по східцях маленький чорний тхір. Самочка, як миттєво підказав мені нюх.
Звіринка майнула в лопухи під ґанком. Не встигнувши ні про що подумати, я пірнув слідом.
Лопухи змикалися перед моїм носом. До запахів землі та листя — і закипілої крові — додавався, перебиваючи їх, тонкий запах звіринки, що бігла попереду.
Лопухи змикалися — й одразу ж розчахувалися переді мною, змикалися й розчахувалися, ніби нескінченні зелені портьєри. Роса вмивала морду, змивала кров, заліпляла очі; важкі краплі роси падали з потривожених стеблин, смак крові розчинився в смаку роси, та навіть роса не могла заглушити запаху звіринки попереду.
Я загарчав. Я наддав ходи; ми вилетіли на город, здвоєним вихором пронеслись по грядках і просочилися через дірку в тину. Ще трохи, співав у мені чужий радісний голос. Ще трохи…
Її хвіст лизнув повітря всього за декілька волосинок від мого носа. Серце, яке й без того калатало в неможливому для людини ритмі, підстрибнуло, як рибка, конаючи. Дивний запах обійняв мене з головою; я на секунду відірвався від землі, приземлився просто на звіринку, притиснув її до землі передніми лапами й задля переконливості вхопив за вухо.
Звіринка вискнула — я тримав її міцно. Звіринка засопіла, заскавчала, вибухнула потоком сварливих і водночас ніжних звуків — і раптом виросла до розмірів гори; очманілий тхір сидів на білому плечі напівоголеної жінки, але запаморочливий запах не зник — просто змінився.
Я скотився геть — у високі стеблини якогось злаку. І там, відповзши подалі, перекинувся теж; я був весь мокрий від роси, а одягу на мені не було ніякого.
Ора сміялася. Валялася по землі, нещадно мнучи чиєсь поле, і реготала на все горло.
Займалося на світ.
У темно-каштанових очах сяяли апельсинові іскри. Ора Шанталія снідала — ніби нічого й не було; її чорна сукня розгубила велику частину своєї строгості і, відлинувши від шиї, дозволяла бачити ямочку між ключицями.
Ця ямочка бісила мене. Мені до нестями хотілося доторкнутись до неї, і хай би куди я дивився і хай би про що думав — погляд мій і думки повертались до триклятої ямочки. До геть незначної, здавалося б, деталі Ориного тіла.
Орин рот із вічно опущеними кутиками тепер усміхався. І вряди-годи, розтуляючись, показував світу бездоганну білість зубів.
