Магам можна все полностью

Весь вечір мої думки переймала сабая: за ті декілька днів, на які я лишив її без нагляду, дві ланки в ланцюзі, який стеріг книжечку, проіржавіли й небезпечно потоншали — при тому що ланцюг був замовлений проти іржі. Чого не зуміли зробити віки й вогкість підземелля — зробила за тиждень воля сабаї до звільнення; я повністю змінив ланцюг і замок, і якийсь час сидів, тримаючи важезну книжку в долонях і ніжно бурмочучи. Я умовляв її лишитися зі мною, утамувати мій потяг до знань, розділити зі мною радість інформації — які тільки дурниці я не плів у той вечір; коли очі мої стали злипатись, я знову завалив сабаю книжками, подвоїв сторожове закляття й пішов спати.

Заснув я вмить, ранок зустрів бадьорим і відпочилим; у погляді Ори, яка вийшла провести мене, читався явний осуд:

— Вам зовсім не соромно, Хорте? Зовсім-зовсім не соромно?

Я знизав плечима:

— А вам не шкода мене? Зовсім-зовсім не шкода? А якщо Іл уб’є мене?

Ора осміхнулась; напруження її губ, що нагадали мені про натягнутий лук, пробудило пам’ять про той запах. Про передсвітню погоню в росі й лопухах.

— Постарайтесь, щоб він не вбив вас, Хорте. Інакше я дуже засмучусь.

— Брешете, — сказав я відвертаючись. — Але про всяк випадок — прощавайте…

І стрибнув у сідло.

І, востаннє обернувшись, устигнув побачити в її очах тінь справжньої, невдаваної тривоги.

…Іл стояв, спираючись на дідівський меч; пам’ятаю, як підлітками ми тайкома прокрадалися до зброївні, щоб хоч краєм ока поглянути на цю дивину. Меч був надзвичайно схожий на знаряддя, яким управлявся міський кат, та я образив би їла, якби сказав про це вголос. Уважалося, що дідусь привіз свою зброю з далекого славного походу; можливо, так воно й було. У ті смутні часи ні мене, ні їла на світі не було, а тому історію меча доводилось брати на віру.

Отже, Іл стояв, спираючись на меч, і обличчя в нього було як просілий квітневий замет — таке ж зім’яте, сіре й приречене.

Секунданти не передбачались. Баронові слуги відійшли про всяк випадок якнайдалі; я кинув на траву куртку, капелюх, піхви разом із перев’яззю; повагавшись, зняв з пояса футляр із глиняним утіленням Кари. Зняв, відмовляючись від режиму пониженої вразливості, і, сова свідок, мене трохи не знудило від власної шляхетності.

Барон спохмурнів іще більше. З зусиллям висмикнув меч із землі, витер вістря об рукав білої сорочки:

— Ну… Прощавай, чаклуне.

Перший удар був страшний; якби не ухилився вчасно — бути мені розрубаним на дві половинки. Наступний удар я прийняв на основу клинка й одразу вдарив сам — атака вийшла нічого собі, барон устигнув відбити в останню мить, і я з запізнілим жахом зрозумів, що мало не вбив Іла. Ще трохи — і випустив би приятелю кишки…

Колишньому приятелю.

— Ти мертвий, чаклуне. Ти мрець!

І Ятер підтвердив свої слова новим ударом. Клинки знову схрестилися, звук вийшов такий, що заклало вуха; ми сопі-ли, зітнувшись на вкрай близькій відстані, дивлячись один одному в очі, скригаючи клинком об клинок, змагаючись у силі; розуміючи, що цього змагання мені не виграти, я підступив до барона впритул — і з останніх сил провів певну подобу підсікання.

Хоч як приблизно було проведено цей хват, своєї цілі він майже досяг — Іл на секунду втратив рівновагу. Похитнувся, та не впав, і уже в наступну секунду я ледве вийшов з-під хитрого, з викрутом, удару.

Він був тренований і сильний, мій колишній друг. Його меч знавав кращі часи — згідно з легендою, по дві голови одразу щастило стинати цьому клинку; умілим маневром барон розвернув мене обличчям до сонця, і я вмить майже осліп.

Це був, певно, найгірший момент нашої сутички. Я бачив силует ворога і політ білого зблиску на місці меча; у паніці відскочив назад, але трохи не встиг. Фамільне баронське вістря торкнулося моїх грудей, мені здалося, що я мертвий, уже вмер; тоді з білого сонячного марева виринуло вишкірене обличчя Іла, на цьому обличчі замість радості була досада, і, вхопившись рукою за скривавлену сорочку на грудях, я здогадався, що поранений не серйозно.

Подряпина.

— Продовжуймо, бароне!

Барон радо погодився.

Я відбивав удар за ударом, відступав, ухилявся; Ятер був витривалий, а я вже втомився, моя перевага в швидкості зійшла нанівець. Хвилину за хвилиною життя моє висіло на гнилій соломинці.

І тут Ятер схибив!

Шаленство підвело його, фамільне шаленство Ятерів. Розпалившись, Іл на секунду відкрив лівий бік, я зрозумів, що мені дається останній шанс, кинувся в атаку…

І послизнувся на рівному місці, на сухій траві!

Падіння сталі на мою голову; відчайдушний блок, утрата рівноваги, падіння; у мене вистачило сил одразу перекотитись на бік, а в те місце, де я лежав, із хрускотом увійшов клинок Ятера.

Я вдарив Іла ногою — схибив, удар ковзнув по його стегну. З коротким звуком «хряп!» Іл висмикнув меч із землі; я перекотився знову — Іл коротко, чітко вдарив мене по зап’ястю носаком чобота і враз наступив на мій упалий меч.

Двобій було, властиво, скінчено.

Шляхетний барон Іл де Ятер заніс наді мною славну сталь свого войовничого дідуся.