Пауза затягувалась. Баронеса зминала постіль худющими ребристими боками. Я чекав.
— Прийди… мій любий…
Я важко зітхнув; відповіддю на моє зітхання був подих протягу, який приніс із собою запах гарячого воску.
Моя воля потроху відпускала баронесу; випустивши ще кілька хтивих стогонів, вона раптом замовкла. Сіла на ліжку; вираз млості на її лиці мало-помалу змінювався здивуванням:
— Ох… Де ви?
Наступної секунди на стелі спочивальні ліг жовтуватий відблиск.
— Нащо це я?.. — прошепотіла баронеса, а за мить важка портьєра, що закривала вхід, відчахнулась, і в кімнаті одразу стало світло, тому що й барон де Ятер, і моя перелесниця Ора принесли із собою кожне по свічці.
Я нарешті зрозумів, навіщо мені знадобилася вся ця комедія. Заради того, щоб побачити зараз обличчя барона Ятера.
Обличчя Ори, на жаль, виявилося схованим від мене потужним бароновим плечем.
Першою опам’яталась баронеса. Звільнена від моєї волі, нага й захоплена розполохом, бідолашка заметалася, неначе миша на сковорідці; забившись нарешті під ковдру й не наміряючись утекти, вона зайшлася нерозбірливим гірким лементом.
— Яка несподіванка, Іле, — м’яко сказала Ора, відступаючи назад у коридор. Здалося мені чи ні — та в цьому голосі була зловтіха.
Іл де Ятер нарешті закрив рота, і очі його повернулись назад в очниці — в усякому разі, небезпека, що очні яблука виваляться на підлогу, минула.
— Умівши брати, умій і віддати, — сказав я, перестрибуючи через цілу купу риторичних питань. — Ваша гостя вже оглянула мисливську залу? А що ви збирались показати їй у цій кімнаті, любий друже?
— Зброю! — хрипко ревнув Ятер. — Люди! До мене! Зброю!
— Припиніть істерику, — сказав я холодно. — Чи ви хочете, щоб я побив ваших людей паралічем?
— Будь ти проклятий, чаклуне, — прошепотів Ятер, і від його погляду мені стало не по собі. — Будь ти проклятий!
Завивання з-під ковдри зробилися трохи тихшими — баронеса охрипла.
— А як на мене, ви квити, панове, — весело сказала Ора. — Адже ви не можете заперечувати, мій бароне, що обурливі дії пана Табора були спровоковані вами, і до того ж…
— Геть з мого дому, — тихо, з присвистом сказав Ятер. — Тобі, чаклуне, я пришлю виклик на поєдинок. І якщо ти ухилишся — громом клянуся! — краще б тобі не родитись на світ.
— У вас було важке дитинство, Хорте?
Я покосився на неї, але нічого не відповів.
— Ну, раз у вас такі «друзі дитинства»… Значить, саме дитинство було не солодке. Так мені, в усякому разі, здається.
Ора відкинулась на спинку крісла. Витягуючи губи, подула на свою чашку; у такт її ковткам тремтіла ямочка на шиї.
— Не мовчіть, Хорте. Я на вас не образилась, повірте…
Я похлинувся. Насилу відкашлявся; розлючено вп’явся негідниці в очі:
— Ви?! Ви на мене не образились?!
— Навіщо ви зробили це, Хорте? — м’яко спитала Ора. — Навіть якщо покрити баронесу шоколадом, вона не принадила б вас, мій друже. Ви зачарували цю нещасну жінку… навіщо? Кому ви мстились?
— Нікому, — сказав я крізь зуби. — І послухайте, пані Шанталіє, ви перебуваєте в моєму домі… Сам не знаю', чому я досі вас терплю…
— Тому що ми з вами союзники, — Ора всміхнулася, сяйнувши апельсиновими іскорками на дні очей. — Союзники, а не коханці, розумієте?.. До речі, ваш барон — просто сільський самодур. Дурненький, себелюбний, хтивий…
Ора розмірковувала, розглядаючи свою спустілу чашку. Візерунок, накреслений по внутрішньому краю, складався з повторюваних вензелів прадіда та прабаби.
— Не вам судити про людину, яку ви практично не знаєте, — сказав я крізь зуби.
— Звичайно-звичайно, — насмішкувато погодилася вона. — Ви справді збираєтеся прийняти його виклик?
— Моя честь не допускає іншого виходу, — сказав я сухо. — Більше того — я битимуся без застосування магії.
— Цього теж вимагає ваша честь? — спитала Ора розчаровано.
— Моя честь не допускає…
— Та годі вам! — Ора з дзвоном опустила чашку на блюдце. — Уживати магію щодо баронеси ваша честь не забороняла, а тут, бачте…
— Обережніше з посудом! — гаркнув я так, що на люстрі затрусились підвіски. — І не беріться міркувати про ге, в чому нічого не тямите.
Бились на березі річки — Ятер заздалегідь велів своїм людям оточити й берег, і навколишні поля, і не пропускати до місця поєдинку жодної миші, не кажучи вже про цікавих поселян. Напередодні я трохи пострибав із мечем — м’язи дещо пам’ятали; щоправда, я не вправлявся вже декілька років, а Ятер, я знав, щодня впріває в спеціальній залі, тренуючись зі зброєю й без. Мені доводилось надіятися на спритність і на швидкість реакції, а вже в цьому я завжди — з раннього дитинства — перевершував колишнього друга.
