Очі в барона були як два шматочки масла. Ора сяяла, ніби підсвічена сонцем крижинка; я бачив, що вона гарна. Що вона приваблива. Що вона пікантна; раніше вона не була такою — чи раніше я дивився інакше? Чи я досі одурманений запахом, який, будучи недоступним людському нюху, так уражає молодих тхорів?
Баронеса дивилася собі в тарілку.
— Як незвичайно пожвавішав Іл, — сказав я, гамуючи в собі роздратування. — Баронесо, вам так не здається?
Не піднімаючи голови, моя бліда сусідка пробурмотіла невиразне заперечення.
— Панове! — Іл схопився, розпліскуючи вино з келеха. — Пані Шанталія висловила бажання оглянути мисливську залу! Люба, розважте поки що Хорта, його навряд чи зацікавить наша маленька екскурсія, адже він зневажає полювання…
— У нього інші інтереси, — тонко всміхнувшись, завважила Ора. — Він надає перевагу
Барон дзвінко зареготав і, сміливо схопивши Ору під руку, потягнув її геть із зали.
У роті в мене зробилося сухо. Сухо й паскудно. Я встиг побачити, як при виході із зали баронова рука впала Орі на талію — і як гордівниця не пручнулася, навпаки, розсміялась у відповідь…
Баронет проводив татуся довгим поглядом. Спина його за відсутності батька помітно розпрямилася — здається, він і соватися став менше. Іл ростить собі небезпечного спадкоємчика, подумав я, дивлячись у мигдалеві очі недоїденого поросяти. З усіх поглядів мигдалеві — з двох горішків мигдалю.
— Вам пора, Гелю, — сказала баронеса, ніби похопившись. — Вам пора спати. Завтра зранку заняття.
Я бачив, як здригнувся хлопчисько, та він знайшов у собі сили чемно кивнути. Піднявся зі стільця, поцілував бліду материну руку, уклонився мені й пішов у супроводі лакея.
У залі запала тиша. Безгучно тремтіли язички свічок — десь під гобеленами ховалися потайні двері, звідти віяло легким протягом. Слуги — їх залишилося двоє — завмерли за спинками крісел. Баронеса мовчки страждала. Я методично спустошував тарілочку зі скибочками вареної моркви.
Роса. Лопухи. Легка, мов струмочок, чорна звіринка. Стелений над землею шлейф — знадливий запах…
Рука барона на талії, підкресленій широким чоловічим ременем. Дражливий сміх…
Я ревную, зрозумів я, і це відкриття було мов удар різки.
Ще два дні тому самозакохана пані Шанталія була мені зовсім байдужа! Майже байдужа, скажімо так. З якої речі я маю міняти своє до неї ставлення? Тільки тому, що одного разу їй здумалося
Баронеса маленькими ковтками цідила вино — біле й прозоре, як вона сама. Я зрозумів, що почуваю до цієї жінки огиду. Іл…
Іл!
Річ не в Шанталії, сказало моє почуття справедливості, і його рівний голос на секунду припинив внутрішній рев обурення. Річ не в жінці. Річ у тому, що Іл — мій друг. Нехай не такий уже близький, нехай приятель… Але він друг мого дитинства! Заради нього, заради його прохання, я накликав на себе клопоти! І тепер він, цей друг, на моїх очах спокушає мою жінку!
Не важливо, що насправді вона зовсім не моя. Не важливо, що Ора, найпевніше, «грає». А важливо те, що мене, Хорта зі Табора, тут збираються мати за дурня!
Я озирнувся. В усій величезній залі не було нікого, крім нас із баронесою та двох лакеїв.
— Геть звідси, — сказав я, додавши до своїх слів дещицю магічної переконливості.
Звикло зігнувшись в уклоні, слуги пішли. Баронеса, здивована і налякана, витріщилась на мене своїми прозорими риб’ячими очицями:
— Пане зі Таборе…
Вона була піддатлива, мов мокрий сніг. У неї давно вже не було власної волі.
— Люба моя, — пробурмотів я, дивлячись у водянисті очі. — Ви палаєте пристрастю. Ви у вогні. Ви моя. Я ваш. Я вас кохаю. Давно. Зараз. Ви знемагаєте. Ви хочете ласки — я дам вам ласку… Скоріше!
Очі її майже одразу втратили притомний вираз. Риси обличчя запливли, як запливає свічка. У моїх руках опинилась обм’якла лялька; закинувши її на плече, я безпомильно відшукав потайні двері.
…Певно, це був запасний альков — той самий, де Іл де Ятер віддавався незаконній втісі. Я спустив баронесу на широке ложе; стояла цілковита темрява, моя жертва була сліпа, тим часом як я її прекрасно бачив. У коричнюватих тонах нічного зору моя здобич здавалася не більше симпатичнішою, ніж за світла.
Жертва була обплутана моєю волею й помислити не бажала про опір. Більше того, навряд чи барон підозрював, яка сила темпераменту ховається в забитій душі його вірної жіночки; баронеса кликала мене в обійми, водночас намагаючись позбутися одягу — що було нелегко, зважаючи на відсутність покоївки.
Вона була не просто худа — кістлява. І впадинка між її ключицями була схожа на продавлений слід від качиної лапи.
Від неї пахло книжковим пилом.
Вона сяк-так упоралася з сукнею, а сорочку, судячи зі звуку, просто розірвала. Розширеними в темряві зіницями вона дивилася кудись через моє плече і простягала перед собою тремтячі худі руки:
— Прийдіть… друже мій… О-о-о…
Не діждавшись мене, вона розкинулась на ліжку і прийняла позу, яку, певно, вважала неймовірно спокусливою:
— Ну де ж ви… де ви…
Я знайшов у кутку канапу і сів, закинувши ногу на ногу.
— Де ж… мій жаданий… мій голубе…
