…Там, на полі, лишились пом’яті стеблини невідомого злаку. Навряд чи вони коли-небудь піднімуться; це тим більше прикро, що посіви постраждали загалом ні за що. Нічого особливого між мною й Орою не сталось; спершу вона реготала, потім я скреготів зубами, дивлячись, як вона біжить назад до будинку — підхопивши пелену сорочки, щоб не плуталася під ногами. І в стрімких рухах жінки ні-ні та й прозирало щось від легкої звіринки, спокусливої самочки тхора. А я скрипів зубами й дивився їй услід, тому що гонитва полем, така природна для тхора, у виконанні голого аристократа має дивний вигляд…
Потім по нещасному злаку качався вже я — лаючись на всі заставки від злості на себе, із сорому й розчарування. І тільки думка про те, що в такому вигляді й стані душі мене заскочать поселяни, примусила мене підвестися на ноги і, лаючись далі, пошкандибати додому.
А тепер Ора Шанталія снідала, і сонце грало в її вибіленому волоссі. Повітря струменіло нагріваючись, і тінь цих струменів танцювала в ямочці між Ориними ключицями.
— Чому ви нічого не їсте, Хорте?
— Я ситий, — повідомив я над силу.
— А я голодна, — вона хижо облизнулась, і цей рух знов нагадав мені передсвітанкову гонитву. Краплі роси…
— Я не дозволю гратися зі мною, Оро, — сказав я хрипко. — Я не маленький хлопчик.
— Граються не тільки діти, — вона облизнулася знову. — І не тільки звірі… Вам недоступна чарівність гри? Чи ви просто боїтеся програти?
— Я звик установлювати правила!
— А от це не завжди можливо, — Ора перестала всміхатись. — Ви мені подобаєтеся, Хорте… Є у вас таке-от… щось від розпещеної, але вельми талановитої дитини. Можливо, в мені говорить материнський інстинкт?
— Це хіть у вас говорить, — сказав я і враз пошкодував про сказане.
Але Ора не образилась:
— Бачте, Хорте… Утім, нехай. Просто повірте мені на слово, що втамувати згадану хіть я можу завжди й усюди — як човняр може втамувати спрагу, просто зачерпнувши води за бортом. Варто мені кивнути пальцем — і збіжаться коханці, причому не найгірші, запевняю вас… Утім, ви були на прийомі в короля й самі все бачили.
Я зітхнув. Нагадування про королівський прийом сплодило не найприємніші спогади.
— Гра, — Ора потягнулась, як кішка, апельсинові іскри спалахнули яскравіше. — Єдине, що ще дає мені втіху. Ви стали до гри з невідомим вам магом, володарем камінчиків. Ба більше, ви й мене, без мого відома, затягнули до цієї гри… Але я вже майже не шкодую. У крайньому разі я завжди зможу відійти вбік — адже я всього лише знаряддя. Але зате
Баронеса де Ятер не зраділа гостям. Мене, «осоружного чаклуна», вона за давньою традицією боялась. А вигляд Ори — перлинно-біле волосся, гордовитий погляд підфарбованих очей — одразу ж кинув бліду баронесу в стан депресії.
Я відчув себе продавцем дивовиж, який віддає на суд товариству дещо надзвичайно екзотичне й дороге. Премилостива сово, я відчув навіть щось подібне до гордощів — особливо коли роздивлявся здивоване обличчя мого приятеля Іла. А Іл хіба тільки рота не роззявив — а втім тримався, як сільський хлопчик, якому на ярмарку показали велетенський льодяник. І, дивлячись на його обличчя, я зрозумів раптом, що мій приятель — справжнісінький селюк, а я недалеко від нього відійшов, і що Ора Шанталія дивиться на нас обох, як на пастушків…
Стіл був завбільшки з невеликий майдан.
Мене всадовили поряд із баронесою, а Іл сів біля Ори. Нас розділяло біле поле скатерті, по якому пливли в срібних тарелях тушкований лебідь із вигадливо вигнутою шиєю, молочне порося з якоюсь особливою спецією в роті, м’ясний пиріг із маслинами, салат, прикрашений пелюстками натуральної троянди, і ще щось, що я не вважав за потрібне роздивлятись. Однаково з усієї цієї пишноти мені були доступні тільки відварені овочі.
— Ви на дієті, любий Таборе? — тьмяно спитала баронеса.
Вона вже десять років прекрасно знала, що я на дієті. Наше сусідство завдавало їй нечуваних мук; я бачив, як її ліва рука вряди-годи складає знак, що відганяє злих духів. Крізь бліду шкіру мишоподібного личка просвічували синенькі тіні — а колись же була вродливою жінкою, подумав я без співчуття.
Розмовляючи через стіл, доводилось майже кричати; кінець кінцем між Ілом та Орою зайшла окрема, майже нечутна мені розмова. Усі мої розваги скоро звелися до спроб зрозуміти, про що вони так любенько балакають.
Баронеса, натягнуто всміхаючись, віддавала непотрібні розпорядження слугам. Єдиний син і спадкоємець Ятера, посаджений за стіл разом із дорослими, совався на кріслі — схоже, його нещодавно відшмагали. Я жував варену моркву й дивився, як на очах розцвітає мій друг, жорстокий самодур і приборкувач жінок.
— …природа…
— … І вбив одним пострілом!..
— …сміливості…
— …З задоволенням! Недавно він поповнився ще одним трофеєм…
— …трофей…
— …Трофей! Найкращий з трофеїв!..
