Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папірцем для мене. Я зніяковів і ледве надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною. На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олівцем. Вона повідомляла мені, що міс Речел рішуче відмовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому, вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я зрозумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.
— Звістка про ключі міс Веріндер? — спитав сищик.
— Панночка не згодна на обшук свого гардеробу.
— А! — сказав сищик.
Голос його не був підпорядкований такій досконалій дисципліні, як його обличчя. Він промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і злякав мене — не можу пояснити чому, але це було так.
— Від обшуку доведеться відмовитись? — спитав я.
— Так, — відповів сержант, — від обшуку мусимо відмовитись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як інші. Ми повинні оглянути весь одяг у домі або зовсім цього не робити. Пошліть чемодан містера Еблуайта в Лондон з першим же поїздом, а білизняну книгу поверніть з моїм шануванням і вдячністю служниці, яка принесла її.
Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.
— А ви, здається, не дуже розчарувались? — спитав я.
— Так, — відповів сищик Кафф, — не дуже.
Я постарався викликати його на відверту розмову.
— І чому це міс Речел стає вам на перешкоді? — спитав я. — Адже її інтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.
— Почекайте трохи, містере Беттередж, почекайте.
Голови, кмітливіші від моєї, зрозуміли б смисл його слів.
Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона (як говориться в біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не розумів — от і все.
— Що ж тепер робити? — спитав я.
Сищик Кафф кінчив «манікюр», подивився на свої нігті з меланхолійним інтересом і сховав складаний ніж.
— Ходімо в сад, — сказав він, — і подивимось на троянди.
Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відомий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.
Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував від мене свої думки, тим наполегливіше намагався я про них довідатись. Коли ми повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитрувати його іншим способом.
— У даній ситуації, — сказав я, — на вашому місці я зайшов би у безвихідь.
— На моєму місці, — відповів сержант, — ви прийшли б до висновку, який у даній ситуації знищив би всякі сумніви. Облишмо поки що цей висновок, містере Беттередж. Я привів сюди вас не для того, щоб ви підкопувались під мене, наче борсук; я привів вас сюди для того, щоб одержати від вас деякі відомості. Звичайно, ви могли б розповісти їх мені і в будинку. Але двері і слухачі взаємно притягуються, і в людей моєї професії виробився корисний для здоров'я смак до свіжого повітря.
Хіба цю людину перехитруєш? Я здався і став терпляче, наскільки міг, чекати, що ж буде далі.
— Не будемо вникати в причини поведінки вашої панночки, — вів далі сищик, — пожалкуємо тільки, що вона відмовилась мені допомогти і таким чином утруднила слідство. Ми повинні тепер постаратись таємницю плями на дверях, яка, повірте моєму слову, є одночасно і таємницею алмаза, відкрити іншим шляхом. Замість того щоб робити обшук в гардеробі слуг, я вирішив, містере Беттередж, поговорити з ними, вивідати їхні думки і вчинки. Однак, перш ніж приступити до цього, я хотів поставити вам кілька питань. Ви людина спостережлива; скажіть, чи не помітили ви якоїсь дивини в кого-небудь із слуг (окрім, звичайно, цілком природного переляку і хвилювання) після того, як виявилась пропажа алмаза? Чи не помітили між ними якоїсь особливої сварки? Або щоб хтось був не в настрої? Наприклад, чи не розсердився хто-небудь ні з того ні з сього? Чи не занедужав раптово?
Я відразу ж згадав про несподівану хворобу Розанни Спірман за вчорашнім обідом, але не встиг відповісти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущі і промимрив про себе:
— Ага!
— Що трапилось? — спитав я.
— Знову ревматизм у спині, — відповів сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас почула третя особа. — Напевно, на погоду.
Ще кілька кроків, і ми опинились біля рогу будинку. Круто повернувши праворуч, ми вийшли на терасу і спустилися східцями в нижній сад. Сищик Кафф спинився на відкритому місці, звідки можна було оглянути всю місцевість.
