Місячний камінь полностью

—  Я ставала на службу до міледі не для того, щоб якийсь полісмен відкрито сумнівався в моїй чесності.

Потім пішла Розанна Спірман. Лишалась найдовше. Ні­якого висновку не зробила: була мовчазна, як риба, і бліда, як крейда. Слідом за Розанною пішов лакей Самюель. Був хвилин зо дві. Його висновок був такий:

—  Сором тому, хто чистить чоботи містерові Каффу.

Ненсі, посудниця, пішла останньою. Затрималась не біль­ше двох хвилин. Вона зауважила:

—  У сищика є серце, він не жартує, містере Беттередж, над бідною роботящою дівчиною.

Коли допит скінчився, я зайшов у судилище довідатись, чи не буде мені нових розпоряджень. Сищик, за звичкою, ди­вився у вікно й насвистував «Останню літню рожу».

—  Довідались що-небудь, сер? — спитав я.

—  Якщо Розанна Спірман відпрошуватиметься з дому, — сказав сищик, — відпустіть її, бідолашну, але спочатку по­відомте мене.

Краще було б мені не говорити про Розанну і містера Френкліна. Було ясно, що сердешна дівчина викликала підозріння у сищика Каффа, незважаючи на всі мої старан­ня запобігти цьому. Але все-таки я наважився спитати:

—  Сподіваюсь, ви не вважаєте Розанну причетною до пропажі алмаза?

Куточки меланхолійних губів сищика скривились, і він пильно, так, як і в саду, подивився мені в обличчя.

—  По-моєму, краще буде нічого вам не казати, містере Беттередж, — відповів він, — а то, знаєте, ви можете знову розгубитись.

Я почав сумніватися: чи справді мені вдалося тоді, в са­ду, перехитрувати знаменитого Каффа. На щастя, розмову перервав стукіт у двері: ввійшла куховарка й передала про­сьбу Розанни Спірман, щоб її відпустили з дому (в неї, як завжди, розболілась голова, і вона хотіла подихати свіжим повітрям). За знаком сищика я сказав:

—  Нехай іде.

—  А де у вас вихід для слуг? — спитав він, як тільки ми залишились самі.

Я показав йому.

—  Замкніть двері вашої кімнати, — сказав сищик, — і, як­що хто-небудь спитає про мене, скажіть, що я сиджу тут і розмірковую.

Він знову скривив куточки своїх губів і зник.

Залишившись на самоті, я відчув сильну цікавість, яка штовхнула мене особисто зайнятись розшуками.

Було ясно, що підозріння сищика Каффа щодо Розанни викликані відповідями слуг під час допиту. А тим часом дві служниці (крім самої Розанни), які найдовше були на допи­ті, — покоївка міледі і покоївка всього будинку, — були най­більш запеклими гонительками сердешної дівчини. При­йшовши до такого висновку, я ніби випадково заглянув до кімнати слуг. Там саме пили чай, і я відразу ж на нього на­просився. (Бо, запам'ятайте, за склянкою чаю жінки стають охочі до розмов так само, як чоловіки за чаркою вина).

Мої сподівання знайти союзника в чайнику не лишились без винагороди: менш ніж через півгодини я знав стіль­ки ж, скільки сам сищик.

Як виявилось, ні покоївка міледі, ні покоївка всього бу­динку не повірили вчорашньому нездужанню Розанни. Ці дві кляті баби — прошу пробачення, але як же інакше на­звати злобних жінок? — кілька разів підкрадались у четвер після півдня нагору, пробували відчинити двері Розанни, але вони були замкнуті, стукали і не одержували відповіді, під­слухували під дверима й не чули жодного звуку зсередини. Коли дівчина спустилася до чаю, а потім знову повернула­ся в постіль через нездужання, вищезгадані кляті баби зно­ву спробували відчинити її двері, але двері були замкнуті; во­ни зазирнули в замкову шпару, але шпара була закрита, а крізь щілину під дверима бачили опівночі світло і чули тріск вогню (вогонь у спальні служниці в червні!) о четвертій го­дині ранку. Все це вони розповіли сищикові Каффу, який, замість того щоб висловити їм подяку за їхнє бажання допомогти йому, подивився на них сердито й підозріливо, явно показуючи, що не вірить ні тій, ні другій. Звідси — непо­хвальний відгук обох жінок про нього після допиту. Звідси (а також під впливом чайника) — їх готовність дати волю язику про неджентльменське поводження детектива з ними.

Оскільки я вже підмітив хитрощі великого Каффа і здогадався, що він має намір таємно стежити за Розанною, коли вона вийде на прогулянку, мені стало ясно, що він уми­сно не показав обом покоївкам, як істотно вони йому до­помогли. Таким жінкам варто лише натякнути, що їх свід­чення заслуговують на довір'я, і вони так запишаються цим, такого наговорять і накоять, що відразу змусять Розанну Спірман бути насторожі.

Я вийшов з дому. Був чудовий літній вечір, але мені було не до цього: вельми жаль було мені бідолашної дівчини, і взагалі я був дуже стурбований поворотом справи. Попрямував­ши до чагарника, я зустрів містера Френкліна. Він давно вже повернувся із станції і мав тривалу розмову з міледі. Вона розповіла йому про непоясниму відмову Речел дати оглянути її гардероб і цим навіяла на нього такий смуток, що він, зда­валось, не наважувався більше говорити про панночку. Фамільний характер виявився в ньому цього вечора вперше після його приїзду.